Давно, знебулий раб, замислив я втекти... - Генрі Лайон Олді

«Тим самим» (а також «цим, який!») лікар став двадцять п’ять років тому, після скандального циклу статей «Сімдесят стоянок», де він захоплено полемізував з Джавадом Нурбахшем, який зважився відкрито провести паралелі між психоаналізом і суфійським вченням. Яка ж то спокуса — пов’язати «нафс-і аммару», тобто душу плотську, або спонукальну, вічного тирана і контролера думок та поведінки людини, із «super-ego» — системою засвоєних в ранньому дитинстві заборон, не цілком усвідомлюваних самою людиною. Але одна з головних тез «Сімдесяти стоянок» була така: якщо психоаналіз собі за завдання ставить вплив на людину ненормальну з метою повернення її до норми, а суфізм (як, втім, і дзен) — на психічно нормального з метою перетворення його на «людину досконалу», то, прийнявши з позицій соціуму «людину досконалу» за «людину ненормальну», ми замикаємо кільце, повертаючись в початкову точку. Щоб підтвердити свою думку, лікар доклав колосальних зусиль, аби пробитися на заняття суфійських «підготовчих класів», де психічнохворих зцілювали езотеричними методами, а потім переводили до «внутрішнього кола» навчання. Місцеві шейхи спершу похмуро косилися на іновірця, але коли лікар потряс їх рясним цитуванням Румі й витримав тригодинний «танок дервіша», залишившися до кінця на ногах, навіть найупертіші ортодокси відчули до гостя пошану.

Ах, як давно це було…

Тоді лікаря ще не дратувала велика кількість людей навколо.

— У вас є які-небудь скарги?

— Ска… скарги?

— Ну, може, вас щось не влаштовує, що-небудь не подобається у нас? Наприклад, годують погано. Розповідайте, не соромтеся. Я постараюся вам допомогти, якщо це буде в моїх силах.

— Годують добре. Навіть краще, ніж удома. У мене. Пюре з рибою. Морс. Хліб свіжий. Морс подобається. А тут не подобається. Байдуже.

— Що саме вам не подобається?

— Все. Люди… Їх багато. Дуже. Від них шум між вухами. І камінь не ліпиться. Нічого не ліпиться. Навіть асфальт. Навіть люки. З люків ліпити добре, мені подобається. Вони такі лункі виходять. Лункі й важкі. Коли біжать — дзвону… Тільки тут вони не ліпляться. Це від людей. Від шуму. Напевно.

— Що у вас не ліпиться, пробачте?

— Големчики. Їх так мамця назвала. Давно. Коли я ще маленький був.

— Добре, до ваших големчиків ми ще повернемось. Це дуже цікаво.

— Правда, повернемось? Разом з вами, лікарю? Ви теж хочете туди… додому?!

— Гадаю, ви не зовсім правильно мене зрозуміли. Або я неточно висловився. Я мав на увазі: «повернемося в нашій розмові». А поки мені б хотілося дізнатися детальніше, що ще вам не подобається?

— Все. Майже все. Люди шарудять. Голосно. Всім чогось треба. Шарудять, шарудять… Навіщо? Не люблю шарудіти. Не люблю слухати шарудіння. Зрідка тільки. Іноді. Або коли големчики булькають.

— Наша бесіда вас теж обтяжує?

— Бе-сі-да? Обтяжує… тяжкість… Ні. Не дуже. Ви інакше шарудите, ніж інші. Ви говорите. Ви словами робите. Ну, хочете зробити. А інші просто… те-ре-ве-нять.

— Спасибі на доброму слові. Тоді, якщо не заперечуєте, давайте продовжимо. Отже, що вас ще не влаштовує в нашому пансіонаті, окрім великої кількості людей, шуму і розмов?

— У пан-сі-о-на-ті?.. Так, мені пояснювали. У вас тут добре. Майже як вдома. Големчики не ліпляться, а так добре. Не чіпають. Не докучають: давай пошарудимо! Шуму менше. І годують. Пюре з рибою. Морс. З журавлини. Добре. Тут люди разом — зовні. А всередині — кожен сам по собі. І ви, лікарю, самі. І я — сам. І все. Подобається.

— Значить, вам подобається в пансіонаті? А зовні — ні? Скажіть, ви б хотіли, щоб вас випустили?

— Випустили? Куди? Додому?! Ви знаєте, як туди потрапити?!

— Ні, я не знаю, як потрапити в те місце, про яке ви часто розповідаєте, і про яке ми ще поговоримо докладніше. Але ми могли б виписати вас під опіку вашого кузена.

— Ку-зе-на?

— Двоюрідного брата. Він дуже, дуже заможна людина, у нього прекрасний особняк, прислуга…

— Юродний Брат? Не хочу до нього! Не треба. Він чіплятиметься. Шарудітиме, шарудітиме… Проситиме, щоб я ліпив. Багато ліпив. Не так, як я хочу. Як люди хочуть. Їх багато, вони всі хочуть, а я один… Тільки у вас все одно не ліпиться: люки, стіни, асфальт. Ні, не хочу.

— Ну чому ж — не ліпиться? Ваші роботи показували відомим мистецтвознавцям: вони просто в захваті! У вас, дорогий мій, безперечно, талант. Ви виліпили чудовий скульптурний портрет своєї матері — за цим портретом її змогли ідентифікувати, з’ясували, хто ви насправді, у вас знайшлися родичі…

— Ро-ди-чі… Не хочу до Юродного Брата! Не хочу!

— Заспокойтеся, будь ласка. Не хочете — і не треба. Ніхто вас силоміць до нього не відправить. Якщо ви вважаєте за краще залишитися в пансіонаті — ласкаво просимо. Я радий, що вам подобається у нас.

— Тут краще, ніж у місті. Але вдома — ще краще. Тут у мене обличчя хитре. Прикидається. Я бачив. У дзеркалі. Вдома я інший. Правильний. А тут все дуже тверде. Камінь твердий. Дерево тверде. Навіть люки тверді. Не ліпляться. Я сам твердий. День-ніч, день-ніч, вдень — сонце, вночі — місяць. Нудно. Треба інакше. Мамця любить гратися: місяць — вдень, сонце — вночі. Або разом. Або щоб жарко — і раптом сніг. А у вас ніхто не грається. Розучилися, напевно. Затверділи, висохли. Або не хочуть. Чому? Місто, люди: шурх-шурх… Один пла-сти-лін м’який. Ліпиться. Я пам’ятаю, це ви мені дали, лікарю. Шкода, големчики все одно неживенькі виходять. Стоять. Мовчать. Не бігають. Їжу не приносять. Хоча мені їжу й так дають. Пюре з рибою. Морс…

— Так, я пам’ятаю. Морс з журавлини. Здається, я зрозумів, що вас не влаштовує. Не у нашому пансіонаті, а взагалі… Скрізь.

— Так, лікарю. Тут — скрізь. А вдома — ні. Вдома добре. Коли я повертатимуся, ми можемо піти разом. Вам сподобається: виберете собі два