Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський
Він ще раз поглянув на закляклу фігуру, торкнувся пальцем скроні чоловіка і попростував до виходу. Я випередив його, щоб посвітити ліхтариком. Ми йшли швидко і упевнено, дорога, хоч і крута, бігла рівно. Мене вельми здивувало, що за десять хвилин ми вибрели схилом на поверхню за кілька кілометрів від надбережних провулків, де ми так довго блукали на шляху до мети.
– Дивно, – заговорив я, – ми увійшли через гидкий коридор в одному з будинків над річкою, а виходимо з підземелля кількома кілометрами східніше і в чисте поле!
– Мабуть, існує подвійний вихід. І той другий безпечніший від тамтого. Бо поза містом добре прихований у чагарях.
– Дійсно. От тільки нам доведеться продиратися силою через цей живопліт.
– Тут колись була вузька просіка, – відповів Вєруш, пробуючи ґрунт під ногами. – Правда, майже зовсім заросла.
– Знати, давно ніхто не користувався стежиною.
– Без сумніву. Та ми якось проберемося. Ти молодший – прокладай дорогу!
Я сміливо кинувся на чагарі, і незабаром опинилися ми на великому, порослому травою і дрібними кущами пасовиську. За сто кроків від нас у нічній тиші плескалася Друча.
Приготування
Наступний тиждень минув у приготуваннях. Студія Вєруша виглядала, як середньовічна лабораторія алхіміка. Зранку до пізньої ночі горів вогонь в атанорі, клекотіло у тиглях, пінилися реторти. Анджей в шкіряному фартуху з гексаґрамою на грудях, мов сучасний Парацельс, помішував рідини, варив, випаровував, проціджував. Тричі на день я був свідком церемонії обмивання. Шепочучи ритуальні молитви, Вєруш омивав руки олійкою з вербени, рути і лавра. Перед полуднем він обкурював лабораторію мішанкою лавра, камфори, живиці, солі і сірки. На столі сушилися пучки трав, поширюючи аромат м’яти, шавлії і барвінку. У клубах кадила та алхімічних заклинань латиною Анджей проглядав скриню з магічними причандаллями: поблискували леза шпаг з герметичними написами, виблискували холодом сталі мечі, стилети, кинджали, золоті і срібні чаші, інкрустовані знаками семи планет, визирали пір’їни великих птахів, магічні жезли, фантастичні тризубці.
Він відкладав убік деякі речі, витирав пил з інших, комбінував, складав, підбирав.
Одного разу відкрив велику горіхову шафу з ритуальним вбранням.
– Ось одежа для мага, що приступає до діла в неділю, – вказав Анджей на шати пурпурової барви. – В такий день він вдягає тіару і золотий омофор. Білий, облямований сріблом, довгий хітон з потрійним намистом з перел, кришталю і селеніту призначений на понеділок – день Місяця; тіару мага обвиває стрічка жовтого шовку з монограмою Гавриїла на староєврейській мові, омофор срібний. А ось вбрання на вівторок, день Марса, він нам і потрібний.
Андрій зняв з вішака довгий хітон вогненно-іржавого кольору, з безліччю складок, стягнутий сталевим поясом.
– Знаменна барва, – зауважив я, оглянувши стрій.
– Кривавий, як годиться Марсові.
Андрій зачинив шафу і дістав з бюрка зграбну, оббиту лосиною шкурою, скриньку.
– А це що?
– Ecrіn magіque. Це щось ніби шкатулки для коштовностей, розумієш?
Він повернув ключик в замку. Пружинне денце відскочило, і перед моїми очима зблиснули всіма барвами веселки персні і сиґнети.
– Ось цей, в золотій оправі з рубіном, – пояснював він, – прикрашає руку адепта в неділю. Той, з хризолітом, і його сусід з берилом розсіюють зелено-золоті відблиски в день Місяця. Агат – камінь Меркурія – чорніє на пальці мага в середу. Смарагд – скарб Юпітера, його носять в четвер; іноді може виручити сапфіровий сиґнет, коли пора спокійна, а душа оператора перебуває в повній рівновазі. Владарка п’ятниці, спокусниця Венера, пристрасно любить бірюзу і ляпіс-лазур, перстень з оніксом призначений на день Сабашу.
– Тобто, сьогодні?
– Так, проте сьогодні я ще не цілком готовий до операції.
– Здогадуюсь, що ти пересунув термін на вівторок, адже ти дістав з шафи одяг Марса.
– Ти вгадав. А зараз необхідно підібрати відповідний сиґнет.
І він вбрав на палець темно-фіолетовий в скромній сталевій оправі аметист.
Навіщо йому потрібна була моя присутність, досі не розумію. Я нічим не міг йому допомогти у його приготуваннях. Мабуть, він сподівався, що в ці дні я займуся господарськими справами, яких не бажав доручати нікому іншому; єдиний слуга Григір, який досі виконував його доручення, безслідно кудись зник.
Нарешті у понеділок вранці він звелів мені на весь день піти з дому.
– Пробач, Юр, – виправдовувався, – я жену тебе на користь справи, мені необхідно залишитися до вечора одному і зосередитися.
– Розумію і віддаляюся.
– Увечері, близько дев’яти, мусиш обов’язково повернутися! Пам’ятай! До побачення, Юр!
– До побачення, запорукою моє слово.
І я пішов.
Ясний травневий ранок. Над річкою ледь помітно димів легкий туман, накриваючи місто прозорою вуаллю. На весняному небі в сонці купалися хмари, вістрям на південь плавно мчала зграйка ластівок. Поблискуючи на сонці білим черевом, над бульварами кружляв планер. Диміли сигари заводських труб.
Не пам’ятаю, як я опинився на березі Дручі далеко за містом. Пустельне безлюдне місце. П’ять років тому тут, біля мосту, збивалися безладно численні вози, коні, люди. Але навесні 1905 льодоходом знесло середні прогони моста, і життя завмерло. Новий сталевий міст, збудований ближче до центру, перетягнув і життя в середмістя. На місці катастрофи залишилися тільки покалічені бетонні бики, потворні обрубки залізної арматури, та кукси арок; з річки всюди вищирялося залізо, роз’їджене іржею; ближче до берегів наїжилися з дна сталеві шпильки, зрадницькі залізні вістря, розбиті контрфорси, трикутні підпори, небезпечні ночами для човнів. Недалеко від берега у воді стояла затягнута тванню і водоростями землечерпалка, яка багато років тому поглиблювала русло річки. Тепер вона не діяла – величезна, чорна від іржі, з черпаком, застромленим глибоко в пісок.
Колись тут була пристань для човнів і поромів, що перевозили через річку шкіри з міського шкіряного заводу та сплавляли дерево з Заверця, але відтоді, як звалився міст і плавати у водах Дручі стало ризиковано, рух тут припинився і перемістився на південь. Старий сплав перетворився на приміське звалище іржавого металобрухту, непотрібу, дірявих човнів, потовчених за вислугою літ, зогнилих барок, суденець і плотів. Ніхто вже не ризикував плавати в цих місцях, люди ретельно уникали зрадницького заліза. Лише сміливий контрабандист при світлі місяця ковзав по річці в своєму човні, щоб уникнути зустрічі з річковими митниками.
На береговому схилі серед старих барж, що роззявили в небо діряві днища, серед штабелів бочок, барилок і подертих сітей, стояла самотня, наче верба край поля, рибальська хата. Жалюгідна халупа, сколочена абияк з човнових дощок. У стіні, зверненій до річки, дивилося на світ каправим оком брудне, затягнуте павутиною віконце. Двері, сколочені з трухлявих бортів човна, наглухо
