Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

– Чха-гик… чха-гик…

А з вершини конуса пролунав довгий, надривний стогін. Тужлива, трагічна, безмежно глибока туга розорала траур сабашної ночі і, відбившись від скель, померла десь далеко в долинах.

Тремт жаху потряс натовп.

– Що то було? Звідки цей голос?

І знову тишу пронизав той самий жахливий крик, тільки того разу ще голосніший, ще розпачливіший і безнадійніший.

Здригнулися гори, сторопіли люди і звірі. Якими ж могутніми мусили бути груди, що видали такий жахливий звук. Та ось вінець вогненних язиків оточив пурпурову корону сатанинського конуса і похмурим відблиском осяяв Бафомета.

Стояв величезний, похнюплений, вищий за гірські вершини. В цапиній бородатій морді пробивалася безмежна мука, в очах, величезних, глибоких, як безодня, мерехтіло велике, невідбутне страждання, безмежний відчай відкинутого від лиця Господнього. Наче з правіку закрив рукою глибокими зморшками пооране чоло і стогнав. Жахливі, волохаті груди найбільшого з бунтарів стрясали дитячі ридання.

– Господи! Пощо мене відштовхнув?

Раптом предивний блиск осяяв заціпенілі в муках риси, світле полум’я спалахнуло між козлиних рогів, і він випростався у потоках світляного милосердя. І тоді чудове перетворення потрясло улоговину і скелі: зник огидливий козел, а у вогні і блиску, немов Фенікс, відроджений з попелу, до неба здійнявся гігантський Адам-Люцифер.

Засліплений нестерпимим світлом, я впав обличчям на землю і вдруге знепритомнів.

Було близько п’ятої пополудні, коли я насилу розплющив важкі повіки. У вікна зазирнув сумний захід лютневого надвечір’я і проклав довгі червоні смуги на підлозі.

Я ліниво підвівся з ведмежої шкури, спробував встати. Проте ноги не слухалися. Наче п’яний, я заточився і сперся руками об стіл. У голові гуло, в роті пересохло, мене лихоманило. Я облизав сухі губи, щосили притиснувши долоні до скажено пульсуючих скронь: кров струмувала по артеріях могутніми поштовхами.

Налиті кров’ю очі з болісної білизни стіни зісковзнули на білорунну ведмежу шкуру: гола Кама ще спала. Напіврозкриті губи здригалися легенько, немов дві вишні від поривів крилатого вітру, розкинуті ноги виконували безсоромно хтиві рухи. Вперше прокинулася в мені огида до неї. Я з несмаком відвернувся і, добачивши, що й сам голий, швидко одягнувся. Шум в голові поступово затихав, змінившись нестерпним болем. У вухах все ще тривожно дзвеніла кров. Я кинув погляд на сплячу, прикрив її шаллю і вибіг з хати в поле. Свіже, схоплене морозцем повітря витверезило мене. Я попростував до міста, навіть не вбравши капелюха; пронизливий вітер ударив у груди, і мені раптом зробилося холодно. Застібаючи плаща під саме підборіддя, я зауважив пропажу медальйона з пучком Гальшчиного волосся.

– Невже залишив у чортовій халупі?

Я повернувся до хати: за будь-яку ціну мушу повернути медальйон. Проте дійшовши до яру, я не побачив хати. Там, де щойно вона стояла, оголився незарослий, рівний чотирикутник. Лише самотній обдертий кущ ліщини сумно тріпотів куксами гілок.

Нижче рівня Дручі

Сабашова ніч остудила мої стосунки з Камою. Вона, мабуть, мала намір тієї ночі ще міцніше прив’язати мене до себе, та насправді лише віддалила: я бував у неї набагато рідше. Зате частіше і триваліше провідував Гродзенських. Вразлива, ніби квітка, душа моєї Гальшки негайно уловила зміну; у її блакитних очах зникла нарешті меланхолія, повернулися жвавість і жартівливість в наших розмовах. Вона знов світилася щастям.

Наші стосунки складалися успішно, і я вже подумував у найближчому майбутньому про шлюб з коханою. Майже щодня зустрічаючись пополудні, ми із захопленням мріяли про майбутні подорожі, даючи повну волю уяві. Деколи Гальшка сідала за фортеп’яно і, заколисана чарівністю наших фантазій, грала мелодії, натхненні морем. Сховавшись де-небудь в кутку сальону в кріслі, я годинами вслухався в гомін хвиль, шипіння піни або віддавався тихій меланхолії вечірніх припливів. Мелодія моря змінялася то криком морської чайки, то сумною піснею моряка, то сиреною пароплава, що відчалює. І знову все поглинав безмежний, розлогий ритм стихії.

Але недовго тривали спокійні щасливі хвилини. Одного разу Гальшка поскаржилася на біль в руці вище ліктя. Рука раптом спухла до самого плеча, утворився гнійник. Лікар рекомендував термінову операцію. Гальшка опиралася, благала ще зачекати. Увечері гнійник розкрився. Разом з гноєм витекло кілька голок, тріска і клубок чорних ниток. Стара няня Гальшки, Кася, побачивши цю дивовижу, потягла мене за рукав до іншого покою.

– Добродію, нашій панні цю гидоту хтось мусив «вкинути».

– Не розумію.

– То чари, прошу пана. Не смійтеся над старою бабою, але то справжні чари. Хтось має злість до нашої панянки і кинув уроки.

– Ет, Касю, плетете андрони!

Але вона не поступалася.

– Коли кажу, що чари, то чари. Хіба хто чув, щоб отакі речі самі опинилися в тілі? Певно, панні позаздрила якась зла жінка, ось і підкинула.

За кілька днів рана затяглася безслідно. А незабаром утворився гнійник на лопатці, нагноєння продовжувалося цілий тиждень, коли ж болячка тріснула, разом із згустками крові і гною вийшли шматочки вугілля, старі іржаві шпильки і навіть кусник темно-зеленого сукна.

Лікарі були безсилі запобігти такому дивному захворюванню, я звернувся за допомогою до Вєруша. Він прийшов, як завжди зосереджений, мовчки вислухав розповідь Гальшки про перебіг хвороби і оглянув хворі місця.

– Попереджаю, – нарешті заговорив, одночасно проводячи магнетичні паси від осереддя гнійників до кінцівок, – поки що я вилікую вас лише тимчасово; зараз не вдасться вилікувати остаточно. Проте сподіваюся, – додав з м’якою усмішкою, по-батьківськи погладивши її світлу голівку, – що за якийсь час, можливо, навіть незабаром мені вдасться ліквідовувати хворобу.

– Я вам вірю, – і Гальшка з повною довірою подивилася в його добрі мудрі очі.

– Ваша віра допоможе мені, укріпить мої сили. Єжи, потримай праву руку!

Під пасами Анджея хвороботворна матерія набрякла у великий синьо-червоний гнійник на ключиці і поволі почала спускатися від запаленого центру по руці до долоні.

Я поглянув на Анджея. Він мовчки зосередив погляд на хворій, на лобі залягла глибока зморшка, руку він тримав в кількох сантиметрах від передпліччя Гальшки.

– Рrogredіarіs![36] – тихо, але твердо наказав він і опустив руку на кілька сантиметрів нижче до ліктя. Пухлина, слухняна волі лікаря, зм’якла і витягнулася вузькою червоно-синьою смугою до ліктя.

– Рorro![37] – знову наказав він.

Хвора тихенько застогнала.

– Боляче.

– Зараз настане полегша, – заспокоював Анджей, тримаючи свою руку над згином ліктя. – Зазвичай суглоби болючіші. Рorro!

Гнійна смуга опустилася нижче, до долоні.

– А зараз, Єжи, підтримай, будь ласка, вище, біля плеча.

– Не боляче? – запитав я, обережно притримуючи Гальшчину руку, де щойно палав величезний гнійник.

– Аніскільки, – відповіла вона, залившись рум’янцем.

А Вєруш тим часом підвів хвору субстанцію до пальців. За п’ятнадцять хвилин луснули гнійники на вказівному і середньому пальцях,