Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

З мертвоти сну мене вирвало ячання вихору. Я летів десь у просторах мороку, гнаний незнаною силою у незнаному напрямку. Піді мною завивав ураган, гнулися і стогнали дерева, поруч мене з реготом проносилися якісь тіні. Незабаром мій лет знизився і я мчав поміж стінами каньйону. Чиєсь крило, широке, пухнасте торкнулося мене, обганяючи, і помчало далі. Над вухом залунали смішні напівзвірині голоси, а відбившись від схилів ущелини, розтанули десь на манівцях.

Раптово хмари розверзлися, і в просвіті зблиснув місяць, затоплюючи землю примарним зеленим світлом. У вишині наді мною скажено мчав табун голих людських тіл: юні дівчата з довгим волоссям припали ніжними кетягами грудей до козлиних хребтів; пишні жінки, що пашіли літом життя, поганяли величезних кабанів, обхопивши ногами їхні боки; гнучкі, засмаглі юнаків, чоловіків у розквіті сил і хтивих стариганів з іскрами тліючої жаги в згаслих очах несли божевільним галопом скривавлені кобили; гидкі сиві мегери осідлали коцюби, лопати, палиці, – розшаленілий вирій безсоромних тіл, потворних монстрів, скажених відьом.

Вузька горловина каньйону раптово розверзлася, і я опинився в улоговині, оточеній гірським хребтом: посередині здіймався в небо гранітний конус. Тут людська сарана приземлилася, наповнюючи долину гиканням, іржанням, реготом. Звідкись з-під землі вирвався вогонь і кривавими відблисками осяяв улоговину. Всі погляди спрямувалися до плескатого вершка конусу, залитого пурпуровим світлом: там, на висіченому в скелі троні, сидів, підібгавши під себе кудлаті копита, гігантський андрогін з головою бородатого козла, з козячим вим’ям і збудженим фалосом – жахливий, похмурий, крилатий.

Натовп внизу захвилювався, зашумів:

– Гляньте! Це він! Наш пан! Це він, Бафомет[33] братів містичного Темплю[34], Тифон єгипетських магів, предвічний Аріман-пітон!..[35]

– Хвала тобі, володарю вогненних безодень, слава тобі, владико гріха і тілесних утіх, заступнику відлучених від лиця Божого! Покірні, припадаємо до стіп твоїх, лише тобі служимо, дарувальнику насолоди і божевілля крові! Біля підніжжя трону твого віддаємо почесті, одвічно лише тобі належні, складаємо до стіп твоїх поклоніння дітей цієї землі. Осанна, Пане Безодні! Осанна! Осанна!..

І захвилювалося море схилених голів і хвиля оголених хребтів зігнутих на знак покори.

Обличчя Сатани осяяла усмішка – дивна усмішка ситої гордині і зловісної радості. Він піднявся з сідала – величезний, непроникний – і змахнув змієподібною патерицею. Двоє братів, зодягнених в козлині шкури і чортячі роги, повели до трону по скелястому схилу якусь жінку. Вона йшла швидко, білосніжна у своїй наготі, в золотолитому плащі волосся, що спадало до стіп, крихітних, майже дитячих. Коли вже утретє жінка обійшла конус, піднімаючись до трону, я упізнав Каму. Захоплений погляд її був прикований до Бафомета, вона йшла, наче сновида. Біля підніжжя трону зупинилася покірлива і тремтяча. І тоді пролунав хрипкий сміх і прогримів наказ:

– Віддай поцілунок, належний твоєму панові!

З огидою я побачив, як вона припала вустами до його лівої ноги і руки.

– Хи-хи-хи! Ха-ха-ха! – реготало людське стадо внизу. – Виконуй свій обов’язок, юна відьмо! Вітай пана свого, як належиться!

Сатана обернувся до неї спиною і підняв хвоста.

– Цілуй! – гаркнув він, перекрикуючи регіт шанувальників. – Цілуй!

Вона виконала огидливий наказ, і чудовисько-андрогін, поклавши праву руку на її груди, виголосив:

– Ось печать – дар мого духу. Прийми її і носи в ім’я моє! – Він відняв руку, і на грудях Ками залишився ганебний знак диявольського стигмату. – Ти прийнята в число сестер і братів мого ордену!

Церемонія закінчилася. У пекельному шумі і реготі вона спустилася зі скелястого конуса і зникла в натовпі.

Невидима музика – спочатку повільна, дрімотна – раптово вибухнула оргією звуків – хрипких, криваво-спекотних жагою пожадання. Сотні голих постатей, взявшись за руки, оточили гігантським колом трон цапа. Поплив хоровод. Під несамовиті вигуки розпашілих самців і самок в такт сатанинського болера розгойдувалися голі торси, дугою згиналися спини, що блистіли від мазей і поту. Божевільний глухий тупіт босих ніг по траві, відбившись від гірського пасма, повернувся стократ посиленою луною.

При світлі смолоскипів у щораз швидшому темпі крутився вир кошлатих литок, напучнявілих хіттю персів і підчеревин у безсоромному притисканні.

– Гоп, гейя! Гоп! Гейя!

Раптово перстень хороводу розпався на тисячі ланок, які планетарними блискавками стали обертатися довкола власних осередків. Але і вони незабаром підкорилися відцентровій силі, подробившись на все дрібніші вихори і кола. І ось неприборкане людське скопище розсипалося по улоговині в дикій гонитві за утіхами спраглої плоті.

Могутній, волохатий самець навалився на білосніжне, делікатне, як атлас, лоно очманілої від хіті дівиці; стара з обвислими цицьками обіймала юного ефеба у розквіті краси; а там вагітна кохалася з дияволом, прирікаючи на загибель майбутній плід.

У гірських печерах, у темряві, куди не пробивався червоний промінь вогню, відбувалася найогидніша розпуста. Зачаївшись у похмурих закутках, ніби побоюючись, що сам сатана почервоніє від сорому, задовольняли свої скажені пристрасті содоміти. Під балдахіном гірського дашка, на скельному вівтарі безсоромно розкинулася гола жінка; святотатець-священик вершив сатанинську месу, замість вина причащаючи кров’ю.

Неподалік з «казальниці» до захопленої черні провіщав пузатий чортяка Кострубан в старосвітському кунтуші, а далі на столах із дощок, покладених на бочки з горілкою, справляли сабашовий бенкет.

Над головами бенкетуючих пролітали, ляскаючи перетинковими крилами, стриґи, що крадуть з колиски немовлят – красивих, пухких, спокійних, – а підкидають худеньких, блідих, верескливих; ягибаби, ласі до дитячої крові; страшні упириці і давньоримські ламії. Здалека від галасу бенкету ковзала, мов тінь, з заламаними руками і чорний прутом примара червоного мору, що її прозвали Тихою Дівчиною.

Незчисленні полчища кажанів, ворон, хвостатих, з обгризеними сідницями павіанів, котів, свиней, щурів, мишей і всілякого гаддя звивалися в траві, нахабно залізали у посуд, впивалися у вуста, в очі, в обличчя. Дивовижні сотворіння, не схожі ані на людей, ані на звірів – люті чуперадла, зловісні почвари і підступні мамуни непомітно підкрадалися до столів в очікуванні недоїдків.

А вгорі, там, на вершині конуса, недбало розвалився на кам’яному троні повелитель Зла і Ночі. У його очах, холодних і мудрих, зиґзаґами спалахували безмежне презирство і гординя; випростаною правицею, насміхаючись, указував він на блідий місяць, що в ту саме мить сховався за хмарою, щоб поступитися місцем своїй тіні там, унизу, чорному духові пітьми Ґебураху.

– Гп, гейя! Гоп, гейя! – знову завило в глибині улоговини. Згасло кошмарне пурпурове світло, сконали смолоскипи, і серед суцільного мороку почався останній акт сабашу, вже прихований від зоряних очей. Лише час від часу зі змієвиська скліщених тіл, що звилися, що совгалися в любовній конвульсії спин, сідниць, стегон, судорожно сплетених рук і ніг, долинало хропіння очманілих від невгамованої похоті кляч-самиць, іржання оскаженілих від тічки людських жеребців і