Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Лише коли він на це так нічого і не сказав, вона запитала:

— У чому річ, Акселю? Чому ти на мене так дивишся?

— Я просто дивлюся на тебе з полегшенням і з радістю, принцесо.

— Я почуваюся значно краще, Акселю, ніж напередодні. Мені потрібно було всього-на-всього відпочити.

— Я бачу. Тоді якнайшвидше вирушаймо в дорогу, бо, як ти сама сказала, сонце встигло піднятися високо, поки ми спали.

— Я все спостерігаю за цими дітьми, Акселю. Вони і зараз стоять біля тієї самої канави, де стояли, коли ми вперше їх побачили. Там є щось таке, що їх притягує, і я готова посперечатися, що вони задумали якісь збитки, бо часто озираються — наче бояться, що хтось із дорослих їх викриє і насварить. Куди могли подітися їхні батьки, Акселю?

— Це не наше діло. Крім того, вони виглядають ситими й одягненими. Попрощаймося з ними і ходімо своєю дорогою.

— Акселю, чи може таке бути, що ми з тобою нещодавно посварились? У мене таке враження, що між нами щось не так.

— Між нами не виникнуло нічого такого, чого не можна тимчасово відкласти, принцесо. Може, ми ще поговоримо з тобою про це сьогодні, хтозна? Та наразі рушаймо в дорогу, поки голод і холод знову не запанували над нами.

Коли вони вийшли на прохолодне сонячне світло, Аксель побачив плями інею на траві, безкрайнє небо та — скільки сягав зір — гори навколо. Коза жувала у себе в загоні, а під її ногами валялося перевернуте відро, заляпане болотом. Троє дітей знову стояли біля канави, дивлячись у неї, спинами до будинку, і, здавалося, сварилися. Дівчинка першою помітила наближення Акселя та Беатрис і, різко повернувшись, розпливлася в усмішці.

— Дорогі старці! — Вона квапливо відходила від канави, тягнучи братів за собою. — Сподіваюся, вам було зручно під нашим дахом, хоча дім наш і скромний?

— Так, нам було зручно, дитино, і ми дуже вам удячні. Тепер ми добре відпочили і готові знову рушити в путь. Але що сталося з вашими батьками, що вони отак залишили вас самих?

Дівчинка перезирнулася з братами, котрі стали обабіч неї. А потому сказала, ніби вагаючись:

— Ми даємо собі раду самі, пане, — і обняла кожного з хлопчаків однією рукою.

— А що такого в тій канаві, що вас туди так тягне? — запитала Беатрис.

— Там лише коза, пані. То колись була наша найкраща коза, та вона померла.

— Як же так сталося, що ваша коза померла, дитино? — лагідно запитав Аксель. — Зрештою, ота інша коза виглядає здоровою та доглянутою.

Діти знову перезирнулися, наче приймаючи спільне рішення.

— Ідіть подивіться, якщо хочете, пане, — сказала дівчинка й, відпустивши братів, відступила вбік.

Коли Аксель рушив до канави, Беатрис пішла слідом за ним. Не встигли вони пройти й половини дороги, як Аксель зупинився і прошепотів:

— Принцесо, дозволь мені спершу підійти самому.

— Акселю, ти справді думаєш, що я ніколи не бачила мертвої кози?

— Усе одно, принцесо. Зачекай тут.

Канава була глибиною з людський зріст. Сонце, яке тепер світило майже прямо в неї, мало би допомогти Акселеві роздивитися те, що було в нього перед очима, та натомість воно насилало тіні, які збивали його з пантелику, а там, де були калюжі та лід, миготіли міріади сяйливих поверхонь. Коза, судячи з усього, була гігантських розмірів і лежала розчленованою на декілька шматків. Тут — задня нога, там — шия з головою, на морді застигнув умиротворений вираз. Аксель не відразу розпізнав м’який, перевернутий догори, живіт тварини, бо в нього втискалася гігантська рука, що тягнулася з темного болота. Лише тоді він усвідомив, що більша частина того, що він спочатку сприйняв за останки кози, насправді належала іншій істоті, яка лежала вперемішку з козою. Отой горбок — це насправді плече, а оцей — задерев’яніле коліно. Потому він помітив, що щось ворушиться, і зрозумів: істота в канаві була все ще жива.

— Що ти там бачиш, Акселю?

— Не підходь, принцесо! Таке видовище не додасть тобі настрою. Тут лежить якийсь нещасний оґр, котрий помирає повільною смертю, і, певно, ці діти через свою нерозважливість кинули йому козу, подумавши, що їжа допоможе йому відновити сили.

Навіть поки Аксель говорив, величезна лиса голова з витрішкуватим оком повільно зарухалась у багні. А потому болото жадібно засмоктало оґра, і голова зникла.

— Ми не годували оґра, пане, — пролунав позаду Акселя голос дівчинки. — Ми знаємо, що оґрів не можна підгодовувати, а коли вони приходять, потрібно зачинятись у хаті. Тож коли прийшов оцей, ми так і зробили, пане, і спостерігали через вікно, як він поламав наш паркан і схопив нашу найкращу козу. Потому він усівся просто там, пане, на тому самому місці, де ви зараз стоїте, звісив ноги і почав ними махати, наче мала дитина, й узявся їсти козу — сирою, як завжди роблять оґри. Ми знали, що не можна відчиняти дверей, та й сонце вже сідало, а оґр і далі поїдав козу. Та нам було видно, пане, що він почав слабнути. Тоді нарешті він підвівся, тримаючи те, що ще залишалося від кози, й упав: спочатку на коліна, а потому — на бік. А далі він скотився в канаву, і коза разом із ним, і вони лежать там ось уже два дні, та оґр і досі не помер.

— Відійдімо звідси, дитино. Це видовище — не для тебе і для твоїх братів. Але від чого ж цьому бідолашному оґрові стало так погано? Може, ваша коза була хвора?

— Не хвора, пане, а отруєна! Ми понад тиждень годували її так, як навчила нас Бронвен. Шість разів на день особливим листям.

— Дитино, чому це ти надумала так зробити?

— Як чому, пане? Щоби зробити козу отруйною для драконки. Бідолаха оґр не міг того знати, от і сам отруївся. Та ми не винні, пане, бо він не мав отак залазити сюди і бешкетувати!

— Зажди, дитино, — сказав Аксель. — Ти хочеш сказати, що ви навмисно годували козу так, аби вона стала отруйною?

— Отруйною для драконки, пане! Та Бронвен сказала, що нам ця отрута нічого не зробить. Звідки ми могли знати, як та отрута може подіяти на