Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Дитино, ніхто й не думає вас звинувачувати. Лише скажи мені ось що. Навіщо ви хотіли підготувати отруту для Квериґ? Ви ж про цю драконку кажете, я так розумію?

— О, пане! Ми молилися зранку й увечері, а часто — й удень також. І, коли сьогодні вранці прийшли ви, ми зрозуміли, що вас послав сам Господь. Тому, будь ласка, пообіцяйте нам допомогти, бо ми лише нещасні діти, забуті батьками! Ви відведете козу — оту єдину, яка в нас залишилася, — стежкою догори, до каїрну велетня? Дорога туди легка, пане: менш як за півдня можна дійти туди і повернутися назад, і я сама пішла б, але не можу залишити цих малюків самих. Ми годували цю козу точнісінько так само, як і ту, яку з’їв оґр, навіть на три дні довше, тому отруйного листя вона з’їла ще більше. Якби лише ви погодилися відвести її до каїрну велетня і прив’язати там для драконки, пане! Дійти туди — це легка прогулянка. Будь ласка, старці, пообіцяйте, що зробите це, бо ми боїмося, що вже нічого не поверне нам наших дорогих матір і батька.

— Нарешті ти про них згадала, — сказала Беатрис. — Що потрібно зробити, щоби батьки повернулися до вас?

— Хіба я щойно не сказала, пані? Просто відведіть козу до каїрну велетня — туди, де, як усім відомо, драконці постійно залишають їжу. І тоді, хтозна, може, вона й загине так само, як оцей бідолаха оґр, хоча він і виглядав напрочуд сильним, коли починав трапезувати! Ми завжди боялися Бронвен, адже вона знається на чарах, але коли вона побачила, що ми тут самі, забуті власними батьками, то пошкодувала нас. Тому, старці, будь ласка, допоможіть нам, бо хтозна, коли сюди ще хтось забреде? Ми боїмося показуватися на очі солдатам чи незнайомцям, але ви — це ті, кого ми випрошували у своїх молитвах до Господа Ісуса!

— Але що такі малі діти, як ви, можуть знати про цей світ? — сказав Аксель. — Ви вірите, буцімто отруєна коза поверне вам батьків?

— Так сказала нам Бронвен, пане. І хоча вона і страхітлива старушенція, проте ніколи не обманює. Вона сказала, що драконка, котра живе там, угорі, змусила наших батьків про нас забути. Звісно, мама частенько гнівалася на нас через наші витівки, та Бронвен каже, що того дня, коли вона про нас згадає, вона чимдуж кинеться назад до нас і обійме всіх по черзі — отак.

Дівчинка раптом притиснула до грудей невидиму дитину, заплющила очі й почала плавно погойдуватися з боку в бік. Потому вона розкрила очі й продовжила:

— Та поки що драконка наслала якісь чари, щоби змусити наших батьків нас забути, тому вони й не вертаються. Бронвен каже, що драконка наклала прокляття не лише на нас, але й на всіх решту, і що швидше вона загине, то буде ліпше для всіх. Тому ми щосили старалися, пане, і годували обох кіз точнісінько так, як вона сказала: шість разів на день, кожної Божої днини. Будь ласка, зробіть те, що ми просимо, — інакше ми вже ніколи не побачимо своїх батьків. Ми ж не багато хочемо: просто прив’яжіть козу біля каїрну велетня, а тоді йдіть собі своєю дорогою.

Беатрис хотіла щось сказати, проте Аксель її випередив:

— Дитино, мені дуже шкода. Ми хотіли би вам допомогти, проте підніматися ще вище в ці гори нам не до снаги. Ми старі та, як бачите, виснажені далекою дорогою. Ми не маємо іншої можливості, крім як якнайшвидше вирушити далі в дорогу, поки з нами не трапилася ще якась біда.

— Але ж, пане, сам Господь спрямував вас до нас! Та й дорога туди недалека — стежка починається відразу тут, і вона зовсім не стрімка.

— Дорога дитино, — сказав Аксель, — ми щиро вам співчуваємо і попросимо про допомогу в найближчому селі. Та самі ми заслабкі, щоби виконати те, що ти просиш, а незабаром тут точно проходитиме ще хтось і охоче відведе вашу козу нагору. Нам, старим людям, це вже не до снаги, та ми молитимемося за повернення ваших батьків і за те, щоби Господь вас завжди охороняв.

— Старці, не йдіть! Ми не винні, що оґр отруївся!

Узявши дружину за руку, Аксель повів її геть від дітей. Він не озирався, аж поки вони не проминули козячу загороду, а тоді побачив, що діти стоять на тому самому місці, троє в ряд, і мовчки дивляться на них, а над дітьми нависають скелі. Аксель привітно помахав рукою, та щось, схоже на сором, — і ще, можливо, слід якогось давнього спогаду про день, коли він теж так прощався, — змусило його пришвидшити крок.

Але не встигли вони відійти далеко — болотиста земля пішла на спуск, і перед ними відкрився вигляд на долини, — як Беатрис шарпнула чоловіка за руку, щоби він уповільнився.

— Муже мій, я не хотіла перечити тобі при тих дітях, — сказала вона. — Та хіба ми і справді не можемо зробити того, що вони просять?

— Їм не загрожує невідворотна небезпека, принцесо, а нам і своїх клопотів вистачає. Як твій біль?

— Так, як і раніше. Акселю, подивися, як ці діти стоять там, де ми їх залишили, і не відводять очей, хоча ми й віддаляємося від них. Зупинімося принаймні за скелею і поговорімо про це, гаразд? Не втікаймо так, ніби нам геть байдуже.

— Не озирайся на них, принцесо, бо через це вони лише плекатимуть марну надію. Ми не повернемося назад і не забиратимемо їхньої кози, а спустимося донизу, в долину, до вогню та до їжі, якою тамтешні добрі люди зможуть із нами поділитись.

— Але, Акселю, подумай, про що вони нас просять! — Беатрис змусила чоловіка зупинитися. — Хіба нам іще колись випаде така нагода? Подумай лише! Ми випадково натрапили на це місце, так близько до лігва Квериґ. І ці діти пропонують нам отруйну козу, з допомогою якої навіть ми, двійко слабких стариганів, можемо вбити драконку! Акселю, ти лише подумай про це! Якщо Квериґ загине, імла відразу ж почне розсіюватися. Хто може з певністю сказати, що діти помилились і що нас не послав до них сам Господь?

Аксель якийсь час не говорив ані слова, борючись зі спокусою озирнутися назад на кам’яний будиночок.