Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Цього разу Вістан відпустив його, й Едвін чимдуж кинувся вперед крізь зарості чортополоху, перечіплюючись через сплутане коріння. Іноді він майже втрачав рівновагу, бо був зв’язаний і не міг випростати руки для балансування. Та хлопець таки дістався до галявини і зупинився біля її краю, щоби роздивитися видовище, яке тепер відкрилося перед ним.

У центрі галявини було озеро. Його сковувала крига, і людина, котрій вистачило би сміливості чи глупоти, могла би зробити лише двадцять чи трішки більше кроків, аби опинитися на протилежному боці озера. Гладінь льодової поверхні було порушено тільки біля протилежного краю, де її пробив стовбур сухого дерева. Далі на березі, неподалік від мертвого дерева, біля самого краю криги, спершись на коліна та на лікті, присів величезний оґр і повністю занурив голову під воду. Можливо, істота пила чи шукала щось під водою — і так її зненацька застав мороз. Якщо уважно не вдивлятися, то оґр міг би здатися просто тілом, яке позбавили голови, коли воно нахилилося, щоб утамувати спрагу.

З острівця неба над головою на оґра падало дивне світло, й Едвін якийсь час не міг відірвати погляду від чудовиська, майже очікуючи, що воно от-от повернеться до життя, піднявши страшне, налите кров’ю обличчя. Потому, здригнувшись, хлопець збагнув, що на дальньому правому березі озера біля самої води була ще одна істота, котра сиділа точнісінько в такій самій позі. І — це ж треба! — ще й третя, неподалік від нього, на тому ж таки березі, добре замаскована заростями папороті.

Оґри зазвичай викликали в нього лише відразу, та ці істоти і зловісна меланхолія їхніх поз викликала в Едвіна напад жалю. Що довело їх до такої загибелі? Він почав було йти до них, але мотузка знову натягнулась, і він почув Вістанів голос, який звучав зовсім поруч:

— Ти все ще заперечуєш, що це лігво дракона, товаришу?

— Не тут, воїне. Нам потрібно йти далі.

— Але все-таки це місце щось мені промовляє. Навіть якщо це й не лігво Квериґ, то хіба не сюди вона приходить пити і купатися?

— Гадаю, це місце прокляте, воїне, і воно не вельми добре для того, щоби стати з нею тут до бою. Тут на нас неминуче чекатиме нещастя. Подивіться на цих бідних оґрів. А вони майже такі самі здоровенні, як і ті чудовиська, яких ви вбили тієї ночі.

— Про що це ти, хлопче?

— Хіба ви їх не бачите? Подивіться отуди! І туди!

— Пане Едвіне, ти виснажився, як я і боявся. Перепочиньмо трохи. Хоча це й похмура місцина, та вона принаймні захищатиме нас від вітру.

— Воїне, як ви можете говорити про відпочинок? І хіба не так оці бідолахи зустріли тут свою смертну годину, надто довго гаючи час у цьому зачарованому місці? Воїне, візьміть до уваги їхнє попередження!

— Єдине попередження, яке я беру до уваги, каже мені, що потрібно змусити тебе відпочити, поки ти не надсадився.

Едвін відчув, як щось відтягує його назад, і вдарився спиною об кору дерева. Потому воїн узявся втомлено ходити навколо нього, намотуючи мотузку довколо його грудей і пліч, аж поки хлопець міг ворушитися хіба що ледве-ледве.

— Це добре дерево не завдасть тобі ніякої шкоди, юний товаришу. — Воїн ласкаво поклав руку йому на плече. — Навіщо витрачати сили на те, щоби вирвати його з корінням? Заспокойся й відпочинь, поки я уважно розвідаю цю місцину.

Едвін спостерігав, як Вістан пробирається до озера крізь зарості кропиви. Дійшовши до краю води, воїн якийсь час повільно походжав туди-сюди, втупивши погляд у землю і час від часу присідаючи, щоби роздивитися те, що привернуло його увагу. Потому він вирівнявся і надовго завмер, наче перебуваючи у стані марення й не відводячи погляду від дерев на протилежному березі озера. Для Едвіна воїн перетворився на ледь помітний силует на тлі замерзлої води. Та чому ж він жодного разу навіть не зиркнув на оґрів?

Раптом Вістан ворухнувся, і несподівано в його руці блиснув меч, а рука, піднята над головою, завмерла в повітрі. Потому зброя повернулася до піхов, і воїн, відвернувшись від води, рушив назад до Едвіна.

— Ми далеко не перші, хто сьогодні тут побував, — сказав він. — Менш як годину тому тут хтось пройшов, але то не була драконка. Добродію Едвіне, я радий бачити, що ти вже заспокоївся.

— Воїне, мені потрібно де в чому зізнатись. Ідеться про щось таке, що може змусити вас зарубати мене на місці, поки я стою тут, прив’язаний до дерева.

— Кажи, хлопче, і не бійся мене.

— Воїне, ви твердили, що я маю дар мисливця, і варто було вам про це заговорити, як я відразу відчув, наче мене щось сильно тягне, й дозволив вам повірити, що я ніздрями вловлював запах Квериґ. Але цілий той час я вас обманював.

Вістан наблизився і зупинився просто перед хлопцем.

— Продовжуй, товаришу.

— Не можу, воїне.

— Тобі потрібно більше боятися свого мовчання, ніж мого гніву. Говори!

— Не можу, воїне. Коли ми починали підніматись угору, я знав, що саме маю вам сказати. Але зараз... Я не пригадую точно, що від вас приховував.

— Це — наслідок дихання драконки. Раніше воно на тебе мало діяло, але тепер узяло над тобою гору. Непомильний знак, що ми вже близько.

— Боюся, що мене зачаровує це прокляте озеро, а може, і вас — також, бо ж ви охоче гаєте тут час, але жодного разу навіть оком не кинули на тих потонулих оґрів. Одначе я знаю, що повинен у чомусь зізнатись, і мені так хотілося би пригадати, в чому саме...

— Покажи мені шлях до лігва драконки — і я пробачу тобі будь-яку дрібну неправду, яку ти мені сказав.

— Воїне, ось у цьому й річ. Ми їхали верхи на кобилі, поки її серце мало не розірвалося, потому дерлися крутим гірським схилом, але цілий цей час я веду вас зовсім не до драконки.

Вістан підійшов так близько до Едвіна, що хлопець аж відчув його подих.

— А куди ж ти, добродію Едвіне, мене ведеш?

— До своєї матері, воїне, я щойно пригадав. Моя тітка мені — не мати. Мою справжню матір забрали, і, хоча я тоді був іще зовсім