Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
Слово взяла Зінаїда Федорівна.
— Ми маємо всі підстави стривожитись, — сказала вона.— Коробейник працює в моєму класі вожатою. Останнім часом вона дуже зазналась. Я не впізнаю її. Це зовсім не та скромна вожата Ніна, яку я колись уперше знайомила з своїми піонерами. А звідси бере початок і все інше. Але яка б не була вона честолюбива і вперта, я безмежно вірю в силу колективу.
— Я не заперечую його сили,— зауважив Юрій Юрійович,— сам на колектив завжди спираюся в роботі.
— Знаю, знаю, Юрію Юрійовичу, та це зовсім нелегко отак відразу схопити і вирвати з серця такого павука, як лиха заздрість! Я думаю, що ми доручимо сьогодні вам як комуністу, класному керівникові скерувати комсомольський комітет, увесь десятий клас на врятування Коробейник. Свідомо вживаю це слово — врятувати. І треба, думаю, почати із звіту Коробейник на комсомольському комітеті про роботу її як вожатої. Є про що поговорити. А говорити треба насамперед щиро, пристрасно, як уміють комсомольці!
— Хай якнайшвидше відчує Коробейник,— сказав Олег Денисович,— що її засуджує весь колектив. Увесь! Розумієте, яка це перевірка для неї? А якщо вона не знайде шляху повернутися до товаришів, ми мусимо їй допомогти.
З стільця швидко підвівся Яків Тихонович.
— Дозвольте мені,— попросив він. — Що ж це виходить? Що ви пропонуєте, Олег Денисович? Покарати Коробейник? Щоб вона, бачте, відчула, що її засуджує весь клас, щоб вона справді залишилась сама — без друзів, без подруг! За що ж така жорстока кара? За те, що учениця хоче бути першою в навчанні? За те, що має хворобливе честолюбство? Та це ж не карати треба, а лікувати! Лі-ку-ва-тиІ
— Чим же? Пірамідоном чи валер'янкою?
— Прошу не перебивати мене, Тетяно Максимівно! Лікувати чутливими дохідливими словами, увагою всього колективу! Увагою, а не презирством і засудженням! Я не можу простити авторові «Педагогічної поеми» ляпаса вихованцеві! Не можу! А ми тут що робимо? Готуємо моральний ляпас кращій учениці-десятикласниці! Саме наше життя виправить характер молодої дівчини! Я не кажу, що у формуванні характеру не потрібно нашого втручання. Але я за інші методи, за чуйність! Товариші, давайте подумаємо, чи не помиляємося ми? Адже ми відповідаємо за Коробейник перед державою!
Учитель сів, дістав хусточку, швидко витер лоба.
Відразу попросили слова кілька присутніх.
— Заспокойтеся, товариші, заспокойтесь! — умовляв Олег Денисович.— Усі висловимося! Слово має Тетяна Максимівна.
— Так, відповідаємо! — почала говорити Тетяна Максимівна.— І не тільки за Коробейник, шановний Якове Тихоновичу! За кожного учня відповідаємо! І всі наші промови тут дихають справжньою глибокою турботою про долю нашої учениці Коробейник. Батьківською турботою! І треба відрізняти таку турботу і піклування від безпідставних і слинявих, пробачте мені, жалощів! Жалощів у лапках, Якове Тихоновичу. Бо такі «жалощі», як у вас, таке «вболівання» за ученицею нічого не принесе їй, крім шкоди. Не про кару в нас іде мова. Не так ви тлумачите тут наші слова. Мова йде про те, як допомогти учениці знову посісти своє місце в колективі, яке вона сама втратила! Саме про увагу і чуйність до неї ми й говоримо тут. Вірно, саме життя виправить її характер і вилікує її роздуте честолюбство. От воно, життя, вже й почало курс лікування. Ви ж чули, що розповідав Юрій Юрійович? Уже сьогодні, без нашого втручання, класний колектив одвернувся від Коробейник за її гидку, некомсомольську, не нашу рису в характері. І цей товариський осуд учениця повинна відчути якнайглибше. Це тільки швидше допоможе їй знову повернутися в колектив.
Один за одним схвильовано говорили педагоги про Ніну Коробейник. Усіх занепокоїла доля учениці, всі розуміли, що дівчина оступилась, і потрібна дуже тверда і обережна рука, щоб підтримати її, щоб учениця знову відчула себе в товариській шерензі.
Юрій Юрійович уважно слухав виступаючих. Гарячі промови товаришів надавали упевненості в силах, він думав, що коли любити своїх вихованців, можна легко розв’язати будь-яке педагогічне завдання.
Надія Пилипівна вийшла до столу останньою. Сиве пасмо над лобом блиснуло під електричною лампою, і здавалось, що жінка щойно була під зимовими деревами і впала їй на волосся сніжна грудка.
— Те, що говорив тут Юрій Юрійович про Ніну Коробейник,— сказала вчителька,— не очима побачиш, а тільки чуйним серцем. Нас і не дивує, що класний керівник підійняв кран завіси над ближчим майбутнім однієї з своїх учениць. Він правильно передбачає, що може статися з Коробейник. Самі здібності не допоможуть, якщо шкільний колектив не дасть учневі зарядки, творчої наснаги. Обов’язок школи — не тільки готування майбутніх студентів, але й виховання Людини з великої літери. От мені хочеться глянути ще далі. Як житиме Коробейник у радянському суспільстві з таким болісним честолюбством?
...Тієї ночі Юрій Юрійович довго не спав. Він усе ходив по кімнаті, намагаючись ступати по килиму, щоб не рипів паркет, і тінь з борідкою метлялась по стінах.
Насамперед треба було поговорити з Коробейник. Але як? Докоряти чи переконувати? Пожурити чи висміяти? Як підійти, які знайти слова? Адже він сам колись навчав Жукову знаходити точне, найвразливіше слово, щоб воно влучало в ціль.
Він пригадав Ніну в дев’ятому, у восьмому класах. Давно помітив її честолюбство, але досі воно ніколи не виявлялось так гостро, як останнім часом за якихось два місяці до випускних екзаменів. Зрозуміло — не було досі поштовху, такого глибокого приводу, щоб це гидке почуття враз розрослося, роздулося, набрало справжнього конфлікту не тільки між Коробейник і Поліщук, а й між нею та всім класним колективом.
«Виходить, що я все ж таки прогавив,— з сумом думав учитель.— Треба було раніше виривати цього... як висловилась Зінаїда Федорівна? Павука!»
І знову метлялась по стінах тінь з борідкою.
34
Весна почалась несподівано. Вночі Марійка чула крізь сон, як дощ тарабанив по підвіконню. На якусь хвилину вона зовсім проснулась, прислухаючись. У вікно було видно клаптик чорного неба. На ньому інколи відсвічували сині спалахи від дуг трамваїв. Мелодійний дощовий дріб заколисував, і дівчина знову заснула.
Вранці, просто з ліжка, вона підбігла босоніж до вікна, і незрозумілою тривогою йокнуло серце. Скрізь на вулиці виблискували калюжі, вітер спішно здував з неба клапті розірваних
