Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
— Юлю, ти просто мене мучиш... Ти такі малюєш картини, що в мене перехоплює дихання. Але як же з моєю мрією? З моїми планами?
— З твоїми планами... Я знаю, ти — впертий... Наполегливий. Що задумав — не відступиш... Та хіба не можна поєднати твоїх планів...
— З любов’ю?
— Вітю, невже ти смієшся?
— Ну, як тобі не соромно? Це зовсім не смішно, Юленько. Мені згадалось, як ти говорила, що наші почуття треба берегти.
— Берегти, Вітюсь, бо це дорогий скарб.
— Ось я й думаю: хіба тоді, коли я працюватиму на заводі, а ти вчитимешся в університеті... хіба тоді ми не збережемо нашої любові, нашої дружби? А може, в університеті зустрінеться тобі хтось...
— Вітю!..
— Гаразд, не буду, Юлю!
І вони знову цілувались, не помічаючи, що з берези посипалась ціла сніжна хмара. Її збила руда білка, яка здивовано поблискувала на них очицями, не розуміючи, що роблять тут ці двоє невідомих...
33
Збори партійної організації школи почалися пізно ввечері. Давно скінчили роботу численні гуртки, учні розійшлися, і в усій школі настала незвичайна тиша. Тільки десь на другому поверсі прибиральниці пересовували в класах парти.
Ця лунка тиша, коли кожний звук виникає несподівано, ці порожні коридори завжди викликали в Юрія Юрійовича почуття незатишне і неспокійне.
Він швидко пройшов довгим коридором, відчинив двері в учительську кімнату і з задоволенням побачив, що більшість товаришів уже зібралися.
Тетяна Максимівна розповідала якийсь епізод із свого вчителювання. Біля неї примостились на дивані Надія Пилипівна і Олег Денисович. Зінаїда Федорівна і вчитель малювання Яків Тихонович розглядали за столом малюнки в зошиті якогось учня. Інші вчителі стиха розмовляли в різних кутках цієї великої кімнати.
— Ось і Юрій Юрійович,— сказала Тетяна Максимівна.— О, та який ви прийшли нарядний, урочистий! Немов іменинник.
— Іменинник і є! — посміхнувся старий учитель.— Для мене ці збори — знаєте, які!?
Справді, для нього ці збори були незвичайні. Класний керівник повинен був звітувати перед партійною організацією про свій клас, про те, як десятикласники готуються до екзаменів на атестат зрілості.
Успіхи були великі. Юрій Юрійович приготував виписки оцінок, які одержали за останній час його вихованці, хотів розповісти про додаткові заняття, які влаштовують самі учні, допомагаючи один одному, про ті численні організаційні заходи, що дадуть змогу випускникам найкраще підготуватися до екзаменів.
Але вчителя мучило якесь незрозуміле незадоволення. Він ще раз перечитав акуратно написаний на аркушику план свого звіту. Все ніби в порядку. Та чому не зникає це почуття, наче не виконав якогось важливого доручення?
Він тихо сказав Надії Пилипівні:
— У мене чомусь раптом з’явилася думка, що я не готовий до звіту. Дивно!
Надія Пилипівна не встигла відповісти. Збори почалися, головуючий Олег Денисович надав слово Юрієві Юрійовичу.
Всім здалося, що старий учитель сьогодні занадто довго розкладав перед собою матеріали звіту. Олег Денисович перервав паузу:
— Розкажіть про ваших комсомольців!
Юрій Юрійович випростався, весело глянув на товаришів, і всі побачили, що він рішучим рухом відсунув набік і план звіту, і матеріали, які щойно розклав перед собою.
Комсомольці! Учні! Звичайно, про них насамперед треба говорити — про жвавих, розумних, допитливих юнаків і дівчат, про Юлю Жукову, Віктора Перегуду, Марію Поліщук... Увесь десятий клас за якусь мить промайнув перед очима.
— Готуючись до звіту,— почав Юрій Юрійович,— я захопився оцінками в табелях моїх десятикласників і різними організаційними заходами, про які розповісти, звісно, теж потрібно. Але ось, бачте, в останню хвилину мені хочеться говорити інакше, ніж я намітив собі. І звіт мій сьогодні, мабуть, буде не схожий на інші подібні звіти. Я, приміром, хочу розповісти тут про ученицю Ліду Шепель...
Юрій Юрійович на мить замовк, риси його обличчя немов пом’якшились, очі потеплішали і, коли він звичним рухом зняв пенсне, стали по-дитячому простодушними; в цю мить, як ніколи, з своєю борідкою він був схожий на Чехова.
— ...І про Варю Лукашевич. Ви їх обох знаєте, не забули, як у свій час уся наша партійна організація турбувалася про їхню долю. Тут мені хочеться сказати і про інших наших чудових комсомольців, які так допомогли нам у виховній роботі.
Учитель розповідав, як школа і класний колектив боролися за Ліду Шепель, за Варю Лукашевич, як звичайна «середня» учениця Марія Поліщук стала однією з кращих учениць школи.
Дуже тихо було в кімнаті. Вчителі-комуністи уважно слухали звіт свого товариша. Їм була близька доля кожної учениці про яку говорив Юрій Юрійович, кожну ученицю вони знали. Більше того, за долю кожної з них піклувалася вся партійна організація школи.
— І ще хочу розповісти вам, товариші,— говорив далі Юрій Юрійович,— про одну ученицю, відмінницю, доля якої мене зараз найбільше непокоїть. Ніна Коробейник — кругла п’ятірочниця, четвірки ніколи не було в неї, чудова пам’ять, здібності, юна літераторка.
— Ну як же, Коробейник — одна з найкращих учениць у школі!
— Вірно, Тетяно Максимівно. Та саме за неї я серйозно побоююсь.
Серед присутніх зчинився рух. Тетяна Максимівна здивовано підняла брови, Олег Денисович промовив:
— Що ви, що ви? Коробейник? Медалісткою буде!
Юрій Юрійович хвилинку зачекав, і коли знову почав говорити, всі слухали тепер з особливою, напруженою увагою.
— Я давно помічав, що Коробейник дуже честолюбива. Це почуття збило її останнім часом на манівці. Воно породило в учениці таку болісну заздрість до успіхів Марії Поліщук, таку гостру роздратованість, що вже намітився глибокий конфлікт між нею і всім класом. Більше того — Коробейник уже лишилася сама, вона це відчуватиме з кожним днем усе гостріше... Скажіть же мені, товариші,— майже вигукнув Юрій Юрійович,— чи може вона відмінно скласти екзамени, не відчуваючи ліктя подруг, лишившись самотньою, без підтримки класного колективу?
Ніхто не проронив і слова.
— От вам і круглі п’ятірки! — раптом сказала Зінаїда Федорівна.— Спочатку я сприйняла слова Юрія Юрійовича як парадокс. Але справді, якщо так стоїть справа, учениця попала в серйозне становище. Про яку ж тут медаль говорити! Мені здається, що Юрій Юрійович ніскільки не перебільшує тут значення колективу, дружби і товариства. Якщо учениця поставить себе осторонь усього класу, чи допоможуть їй навіть власні здібності? Думаю, що ні.
— Саме так! — підхопив Юрій Юрійович.— Ось про це саме я й
