Українська література » Сучасна проза » Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

Читаємо онлайн Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
гримнув оплесками.

І хтозна-чого Марійчина увага несподівано спинилася на Ніні Коробейник. Ніна сиділа у другому ряді, потупивши очі. Вона єдина не аплодувала.

* * *

Марійка не могла звикнути до того, що ось уже скільки часу, повертаючись додому, вона входить у дивно притихлу квартиру.

Ключ у дверях клацав сухо, як постріл. Кімнати здавались без матері порожніми й похмурими. Дівчина швидше вмикала електрику, тільки ж і світло не могло розвіяти самотності квартири.

Але сьогодні, повернувшись із диспуту, Марійка відчула, що в кімнатах немов хтось є. Це було дуже дивне почуття. Адже двері замкнено, і за ними нікого не могло бути.

Марійка зупинилась у передпокої, прислухаючись до одноманітного і, як їй здалося, мелодійного звуку.

Відразу ж догадалась, що це співає звичайний цвіркун. Звідки він узявся? Дівчина слухала його пісні з смутною усмішкою. В тій хаті, в селі, де колись вона жила з матір’ю, теж вечорами отак грав на скрипці цвіркун, і мати казала, що його вколисуючу музику треба прописувати хворим, як снотворне.

Марійка пройшла в кімнату й сіла біля материного ліжка. Довго сиділа в темряві. На підлозі лежали квадрати блідого світла. Іноді вони немов ворушились і підповзали ближче до ніг. Усі думки були про матір. Серце хапав відчай. На людях було легше, а зараз, на самоті, несила була тамувати душевний біль.

Згадалося багато такого, про що раніше Марійка зовсім би не думала. Якась на перший погляд дрібниця з пережитого несподівано поставала в зовсім іншому світлі і завдавала все нового болю.

Мамочко, пам’ятаєш, як ти купила мені нові черевики? Я тільки для годиться спробувала протестувати, а черевики все ж таки взяла, хоч мої були ще зовсім пристойні. А ти сама продовжувала ходити в своїх благеньких і стоптаних. Нишком від мене ти зайшла до шевця й попросила їх полатати. Ти не хотіла, щоб я навіть знала, що ти ходиш у латаних черевиках...

А хіба не було так, що ти віддавала мені свою вечерю, а сама лишалась голодною? Ти з безтурботною усмішкою запевняла, що вже повечеряла. І я, хоч знала, що це неправда, все ж брала від тебе те, що ти давала мені, і вважала, що це так і має бути...

Одного разу ти прийшла додому пізно ввечері, вкрай стомлена, а я в цей час збиралась до подружки і не схотіла навіть підігріти тобі обід... Скільки разів бувало, що я різко, знервовано відповідала на якесь твоє запитання, говорила тобі грубощі.

Мамо, коли б можна було повернути пережиті з тобою дні! Я була б зовсім іншою, мамочко!

Та повернути минулого не можна, і внутрішній голос говорив Марійці, що, можливо, вона вже не побачить своєї матері ніколи.

Давно не було в квартирі такої тиші. Незабаром і цвіркун прислухався, цигикнув востаннє й затих.

32

Мечик Гайдай продовжував залицятись до Ліди. Всі помітили, як він на кожній перерві намагався бути з нею разом, щось нашіптував дівчині. Спочатку Ліда відмахувалась, але згодом бачили якось Мечика й Ліду вдвох у кіно.

Одного разу Гайдай гоголем увійшов у клас і весело заявив:

— Доводжу до відома шановних десятикласників, що рибка клюнула! Ще кілька днів — і я зможу зовсім витягти її на бережок!

— Ти ж це про що? — спитав Віктор Перегуда, враз пригадавши колишні нахваляння Мечика.

— Як рибку звати? «Вобла»! Скоро я зможу продемонструвати «воблу» в стані закоханості. Думаю, що буде цікаво.

Віктор нахмурився:

— А я думаю, що це буде ганебно!

Підійшла Марійка.

— Мечику! Ти що? Адже це — підлість! Хіба ти здатний на таке?

— Це природно,— сказав Мечик,— що ти захищаєш дівчину. Адже ти сама належиш до дівочої армії.

— При чому тут дівчина чи хлопець! — втрутилась Софа Базилевська.— Ти ображаєш нашу товаришку! Авжеж, насміхаєшся з найкращих людських почуттів!

— Май на увазі,— сказав Віктор,— Ліда — член нашого колективу. І ми тобі не дозволимо глузувати з неї. Ти хочеш принизити, розтоптати почуття однокласниці, своєї товаришки по школі! Чи ти взагалі поважаєш кого-небудь із своїх товаришів?

Мечик з удавано комічним виглядом схопився за голову.

— Ой, ой,— вигукнув він,— скільки шишок посипалось на бідного Макара! Ти говорив, як Віктор чи як секретар бюро? Дозволь же нагадати, що, наскільки я розумію в астрономії, за мене теж боролися. Марієчко, і ти ж тоді приходила до мене додому, і навіть дружбу пропонувала. Пам’ятаєш? Бачиш, як ти помилилась! Отакому негідникові — свою чисту, дівочу дружбу!

Всі побачили, як Поліщук спалахнула.

— Ти даремно так іронізуєш над цим! — виразно промовила вона в раптовій тиші.— Всі ви можете бути свідками... Я й зараз не відмовляюсь од своїх слів! Я пропоную Мечикові дружбу!

— Ти рисуєшся,— враз вигукнула Ніна,— бо... бо це нікому не потрібна жертва!

Мечик швидко глянув на неї.

— Жертва? — тихо повторив він.— Отже, я такий, що... одним словом...

Він не доказав, якось дивно махнув рукою і тихо сів у кутку, на найдальшій парті.

Марійка докірливо похитала до Ніни головою:

— Образила Мечика!

— Заступниця! — пирхнула Ніна.— А він не ображає всіх нас? Чим? Своїм хвастовством, двійками! А що це за вчинок з Лідою Шепель!

— Так знай,— стримуючись, сказала Марійка,— що Мечик зовсім не такий! Це в нього напускне, йде воно від вуличного хлоп’ячого хвацтва. Еге ж, і — намул, накип! А серце живе, хороше!

— Ну, і копирсайся в намулі,— гидливо скривилась Ніна,— а мене звільни, будь ласка.

— Тебе ніхто й не просить,— тихо відповіла Марійка, почуваючи, як несподіване роздратування здіймається в грудях.

Віктор одвів її вбік.

— Слухай, Маріє,— сказав він,— ти, можливо, маєш рацію, хоч все ж, думаю, Гайдай, мабуть, такий, як він є. Поки що я не бачив його «живого» й «хорошого» серця. Ну, а хвацтво — це справедливо. І накип лишився ще від часів окупації. Та зараз я про інше. Ти поговори з Лідою Шепель. Обережно, тактовно, ти знаєш — як. Треба її попередити, розкажи, як тут нахвалявся Мечик демонструвати її закоханість.

У цю хвилину в клас увійшла Ліда. Гамір зразу ж затих при її появі, але дівчина цього не помітила. Її очі когось шукали. І враз, угледівши Мечика, вона спалахнула, зашарілась.

— Бачиш, що робиться,— шепнув Віктор.— Ах, це така підлість! Як ти можеш говорити про його хороше серце! Ні, я сам, сам поговорю з Шепель!

Він відійшов, потираючи долонею широкого лоба. Марійка хотіла пояснити, чому вона вважає, що Мечик усе ж

Відгуки про книгу Золота медаль - Олександр Васильович Донченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: