Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

Іноді це речення вона варіювала:

— Причини поясніть вашому лисому дідові...

Невідомо, чому вона так зворушливо любила дідів, але від неї часто можна було почути: «Ваш дід не буде вчити за вас фізику». Або: «Не заздрю вашому дідові, що має такого внука!»

Все це дратувало учнів.

Не подобалось і те, що вчителька фізики майже перед кожним своїм уроком заявляла класові, що в неї або малярія, або мігрень, або: «У мене щось схоже на базедову хворобу, і тому прошу сидіти абсолютно тихо».

Їй дали прізвисько Малярія Базедівна. Поряд з цим звали її ще й маркізою. Так назвали її дівчата після того, як вона побачила у Софи Базилевської пофарбовані нігті і сказала: «Ви не учениця, а маркіза!»

Незважаючи на це, дехто з учнів думав, що їхня «фізичка» дуже добра людина. Вона, наприклад, майже ніколи не ставила двійок. Коли учень відповідає на двійку, Євдокія Казимирівна ставила йому трійку, а троєчники завжди мали в неї четвірки.

Правда, саме така «добрість» учительки у багатьох десятикласників і викликала до неї явну неповагу. Навіть Мечик, одержавши в неї якось трійку, замість двійки, сказав:

— А нашій Малярії Базедівні, глядіть, скоро «заслужену вчительку» дадуть. Подумайте — жодної двійки з фізики!

Ніхто не знав, яку оцінку Євдокія Казимирівна поставила Марійці. В думках кожний вирішив, що більше як на двійку учениця не відповідала сьогодні.

Та ось на великій перерві Марійка підбігла до Жукової:

— Ти подумай, Юлю, вона мені поставила четвірку! Як це тобі подобається?

— А ти що, обурюєшся?

— Ні, просто образливо. Наче якась подачка. На, мовляв, тобі та знай мою добрість. Ти ж чула, як я відповідала? Всього один раз, і то швидко, прочитала завдання. Уявляєш?

— Дуже добре уявляю.

— Ну, от. Я не витримала, Юлю, сказала їй: «Євдокіє Казимирівно, адже я відповідала на двійку». А вона знизала плечима, каже: «Ви хочете, щоб я поставила вам двійку? Хіба ви зацікавлені в тому, щоб знизити в класі процент успішності?» Так і сказала, подумай! Процент успішності!

Цю розмову двох подруг чули й інші учні. Мечик гукнув:

— Марійко, що за музкомедія? Скажи Малярії «дякую», і все!

Саша Нестеренко, якого за смуглявість і чорні кучері звали в класі циганом, поблискуючи очима, доводив:

— Зараз «фізичка» зробила правильно. Адже ти фізику знаєш і тільки випадково сьогодні зірвалась...

— Мене обурює інше,— говорив Вова Мороз.— Малярія Базедівна навіть не поцікавилась, чому Марійка не вивчила урок!

Так десятикласники обговорювали сьогоднішню відповідь Марійки.

Ніна Коробейник теж здивовано слухала, як Марійка незграбно відповідала урок. «Це — закономірність,— майнула у Ніни раптом думка.— Роздмуханий успіх, дуті «особливі» п’ятірки не можуть стати чимсь тривалим і постійним».

Вона з задоволенням подумала, що в неї ніколи не було жодної посередньої оцінки. Лишається остання чверть, найкоротша, а також і екзамени. Немає сумніву, що й на екзаменах у неї будуть лише п’ятірки. Вона, Ніна Коробейник, напевно єдина одержить золоту медаль.

Їй було байдуже, що однокласники так вражені зривом Марійки, хвилюються, хочуть їй допомогти. «Диваки! Ось екзамени принесуть ще цікавіші матеріали»,— в думках розмовляла з собою Ніна,

Юля Жукова запропонувала встановити на квартирі в Марійки чергування.

— Знаєте, як Марійці тепер важко? — гаряче говорила Юля.— Ну, допомагає Варя, та їй же теж треба уроки вчити. Незабаром приїде до Марії тітка, листа надіслала. Тоді буде легше. Та вона ще працює, їй треба ще одержати відпустку, здати справи. На це потрібний час. А ми що ж? Теж чекатимемо тітку? Ми встановимо чергування, допоможемо Марійці. Кожна з нас чергуватиме по дві години. Я, Варя Лукашевич, Ліда Шепель...

Несподівано вона звернулась до Коробейник:

— Гадаю, що ти теж не відмовишся?

— Щодня дві години? — вихопилось у Ніни.

— Не щодня, а через день-два,— пояснила Юля. — Чергуватимуть лише дівчата.

Ніна знизала плечима:

— Без мене ніяк не обійдеться? Адже незабаром остання чверть, подумайте! Екзамени на порозі! Через день — дві години, легко сказати! Скільки ж це годин на місяць?

— Спитай у першокласників,— порадив Мечик.

— За місяць я витрачу тридцять годин! — продовжувала Ніна.

— Ми тут не арифметичні задачі розв’язуємо! — раптом спалахнула Жукова.

— Як вам не соромно! — несподівано втрутилась Варя Лукашевич, дивлячись Ніні просто в обличчя.— Хто ж рахуватиме години, коли потрібна допомога подрузі?

Коробейник скривилась і якось збоку, презирливо глянула на Варю:

— Тобі що? Тобі байдуже, хоч і провалишся на екзамені. А я дійсно помру з сорому, якщо не одержу золотої медалі! Та, мабуть, і всім вам буде за мене соромно.

В класі запанувала незвичайна і вимушена тиша. Однокласники уникали дивитись на Ніну.

І от серед цієї тиші Юля неголосно сказала:

— А нам зараз соромно за тебе!

...Жукова поверталась з школи вдвох з Віктором Перегудою. Віктор почував себе пригніченим і мовчав. Юля розуміла, що твориться зараз у душі друга. Їй було шкода його, але все ж таки вона не втрималась, щоб не зауважити:

— У тебе такий вигляд, наче хтось вилив на тебе відро холодної води.

— Мабуть, ще гірше,— сказав Віктор.— Я ж чув усю розмову з Коробейник... Мені здається, що я наївся полину. Бр!..

— А чому ж так? — глузливо спитала Жукова.— Законний рудимент! Індивідуальна риса характеру!

35

Ніні Коробейник запропонували звітуватися на комсомольському комітеті про свою роботу в загоні.

Вона охоче йшла на це засідання. Праця з піонерами по-справжньому захоплювала її. Ніні здавалось, що в неї є видатні успіхи, і, дуже можливо, комітет відзначить її як кращу вожату.

Історія з Сухопарою схвилювала Ніну, але все скінчилось гаразд — школяр вибачився перед учителькою при всьому класі. Коробейник вбачала в цьому свою власну заслугу.

Напередодні вона детально обміркувала все, що скаже на комітеті. «Мало того, що добре працюєш,— думала Ніна,— треба ще вміти виставити напоказ свою працю, як слід розписати її».

І справді, вона багато розповідала на засіданні, які в неї були труднощі (значно їх перебільшивши), як шукала стежки до піонерського серця, розказала про екскурсії, збори, про боротьбу піонерів за високу успішність. Із звіту можна було зробити висновок, що коли б не вона, Ніна Коробейник, то не провадилося б ніякої виховної роботи серед школярів, і класний керівник напевне втік би від своїх п’ятикласників.

— В кого є запитання до Коробейник? — звернулась Жукова до присутніх, щось похапцем записуючи стенографічними знаками в зошит.

— У мене,— сказала старша вожата Зоя Назарівна.— Що це за облік успішності, який запроваджено в загоні?

— Можна відповідати? Звичайний облік.