Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Я позичив кілька стільців для вечора, бо терпіти не можу, якщо хтось нашого віку муситиме стояти.

Більшість мешканців святкують свої дні народження унизу, в кімнаті спільного користування. Запрошені гості сідають за великий стіл і їм пропонують шматок торта, в той час як незапрошені ошиваються поблизу — в надії, що і їм щось-таки перепаде. Жалюгідне видовище. Мене від такого аж верне.

Мені краще приймати своїх гостей у тіснуватій маленькій кімнатці, адже так нам хоча би ніхто не зазиратиме через плече.

На п’ятницю 13-го я зарезервував гольф-клуб для восьми учасників. Сподіваюся, погода буде така ж гарна, як і сьогодні, оскільки це підвищує шанси на успіх. Не впевнений, що ця ідея така вже й добра. Гольф — це, звісно, гарний спорт для старих людей, але не кожен старий — гарний кандидат для гольфу. Проте надто пізно щось змінювати, адже я вже за все заплатив.

Мені довелося везти добряче захмелілого Еферта назад додому о пів на дванадцяту ночі. Я сам не надто твердо стояв на ногах. Еферт хотів залишитися ночувати:

«Там ми зможемо випити ще по чарці, а вже тоді підемо люлясики».

Мені це здалося не надто гарною ідеєю. Скочуючись коридором, він горланив «Землю надії та слави»[72].

Гадаю, сьогодні мені дорікнуть за надмірний шум.

Вечірка була дуже веселою. Того, що лишилося, мені стане ще на кілька днів, а алкоголю — принаймні ще на два місяці. Планую якийсь час бути стриманим в їжі та спиртному.

Думки про тривалішу поїздку на якийсь час відійшли на другий план. Я збираюся ретельно розглянути власні плани на наступну весну.

Головне — дожити до червня. Я рішуче налаштований не дати смерті мене налякати. Хай це навіть будуть смерті інших людей! Якщо ж так трапиться, що до того часу я помру, то хочу, щоб на моїй урні написали:

«Йому завжди подобалося визирати з вікна».

Старим людям варто грати у відеоігри. Коли ганяєш на авто на комп’ютері — це значно краще підтримує старечий мозок у формі, ніж якісь там виснажливі настільні ігри. Як пишуть у газетах, дослідження довели, що відеоігри можуть повернути мізкам колишню багатовекторність. Планую спробувати дізнатися більше про відеоігри, хоча шанси знайти тут когось, хто міг би мене навчити, мізерні. Не мати онуків — це вагомий недолік.

Мені хотілося б їх мати. Я став би гідним дідусем, запевняю.

Якби… так, якби ж тільки…

Насправді онуки — це не завжди розваги та ігри. Едвард має онука-наркомана, Греме — онучку з анорексією. Приходить час, коли ваші діти нарешті чогось досягають у житті і відтак проблеми онуків стають певною мірою і вашими проблемами. Ще одна причина для безсоння.

Можливо, мені варто зачекати з відеоіграми, аж доки оприлюднять результати наступних досліджень. Мене би не здивувало, якби перше мало серйозні недоліки чи порушувало всілякі там наукові питання.

— Когось ще лікують моїми старими пігулками? — запитав Еферт. — Вони й досі ефективні. Звісно, це залежить від того, для чого вони потрібні.

Еферт так провокативно говорив просто у відповідь на газетну історію, яку обговорювали за кавовим столиком. Сімдесятирічного чоловіка судили за те, що він приготував чудовий коктейль із пігулок для своєї дев’яностодев’ятирічної мачухи, яка все ніяк не могла померти. Жінці було боляче, й самотужки вдіяти вона нічого не могла, та лікар з будинку догляду не вважав ті страждання надмірними й не схвалював її евтаназії. Стара пані спромоглася випити пляшечку йогурту, в якій містилося 150 пігулок, за раз. Справжній подвиг. Аматорське везіння чи пан або пропав.

Убити себе — не порушення закону. Якщо вам це вдається, то вас ніяк не можна покарати. А якщо спроба невдала, ви, певно, завжди можете попросити про смертну кару. Однак помогти комусь вчинити самогубство — це злочин.

Пропозицію Еферта щодо пігулок сприйняли з підозрою. Хай там як, а більшості пожильців не знадобилися б його пігулки для передозування — у них вдосталь і власних. Майже кожен тут має один із тих розподілювачів по днях тижня. Деякі старі скнари щоранку приносять вниз свої коробочки з ліками, кладуть їх на стіл, витрушують чималу жменю пігулок і з великими зусиллями, скімлячи й важко зітхаючи, запивають їх теплуватою кавою. Зітхають через слабості й хвороби, муки і смерть. Тож якщо ви сподіваєтеся на гарний день, краще зійдіть з їхнього шляху.

У нас новий пожилець, пан де Клерк, який займається спробами навернути своїх співмешканців до «Реформованої церкви». Не знаю, у