Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

— Не бійтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в інтересах натрафили на ворогів, аби вони собі кишки поламали! І були б нам усе дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жінки самого султана. Ми так мусіли сказати, бо ви, їмость, бідно одягнені та й з нами простими возами їдете. То нас ще побили б за брехню, якби ми правду сказали.

— А на що ж ви, — кажу, — заходили собі в то всьо?

— Де ми заходили? Та то на нас зайшло! I, може, лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку султанки сказали, то зараз як не ті стали і спокій нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами піти на замок і там потвердити, що ми сказали.

— Та на неправду свідчити? А як присягати скажуть?

— На яку неправду? Або ви, не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чім неправда?

— А де ж я знаю напевно, чи жінка султана — моя дитина, чи не моя?

— Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тоді напевно скажете. Де тут неправда і в чім тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете своєї дитини шукати. Кождий чоловік — розуміє се. А як не ваша, то ви їм также ні мур не вкусите, ні моря не вип'єте. Вертаєте, та й вже.

— Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом і з жидами, а серце в мені лиш тьохкає. Всадили мене в той повіз. Коні як змії. Лиш ліцами їх торкнули і пішли!

Ледви вилізла я на той замок. Спочивала я пару разів. Правда, навіть турки милосердіє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком ішли. Ставала я, ставали й вони і чекали, поки я не відпочала. Нарешті вийшла я на ту гору. Таке подвір'я кам'яне, що з него видко дуже далеко: і Дунай, і поля навкруги. Як у раю, так гарно. І впровадили мене до якихсь покоїв. Скрізь дивани дорогі, подушки на підлогах аксамитні. Показують мені турки, що можу сідати. Сіла я. А жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую — йдуть ще якісь люде. Аж замерехкотіло від них. А ті, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидіти, чи вставати, та й сиджу. Аж тут з-між тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий і не молодий вже чоловік, по-турецьки одягнений, в турбані. Та й чисто по-нашому каже:

— Слухайте, жінко, — каже, — маєте правду сказати, як на сповіді, бо ви, каже, — перед самим цісарським намісником, котрому я кожде ваше слово переповім по-турецьки.

— Питайте, — відповідаю, — а я скажу, що буду знати.

— Чи то правда, — питає, — що ви няньчили жінку великого султана Сулеймана і їдете до неї з отсими купцями, до Царгорода?

— Та до Царгорода з тими купцями я їду, — кажу. — Але чи жінка султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тоді, як її побачу. Я їду, — кажу, шукати тої, котру я няньчила на своїх руках, — кажу, — бо люде говорять, що вона в Царгороді, — кажу.

— Добре ви, мамо, відповіли, — сказала Настя.

— Та правда все добра, доню.

— А що ж той товмач на те?

— Товмач зараз заговорив до намісника. Старший, уже сивий, чоловік був той намісник. Він щось сказав товмачеві. А той знов до мене:

— Видко, — каже, — що ви правду говорите. Тепер питаю вас, відки ви і коли ту дівчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали татаре?

— Я, — кажу, — зі свого краю, з Червоної Руси, а тоді була я в Рогатині.I кажу, коли то було, всьо по правді. А він знов переповідає тому старому панові. Той лиш головою поважно кивав. І знов щось сказав товмачеві. А товмач до мене:

— А мали ви які певні вісти від того часу, як ту дівчину татаре взяли?

— Та вістей, — кажу, — було багато, казали люде, що вийшла заміж високо. Але де ж я можу знати, чи се правда? — Боялася я і словечком згадати, що люде і про цісаря говорять, аби турків не образити. А він знов переповів і вже щось довше між собою говорили. І інших запитували. І ті щось говорили. А жидів уже не питали. Видко, мусіли їх перед тим розпитувати. Досить, що нарешті товмач знов звернувся до мене та й говорить:

— Цісарський намісник каже вам, пані, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого або чи не маєте якої скарги. Всьо скажіть і нічого не бійтеся.

— Нічого, — кажу, — я не потребую і ніякої скарги не маю. Коби лиш нас більше не спиняли по дорозі… — Він переповів і се. Знов поговорили та й каже він до мене:

— Ваше переслухання скінчене. Дістанете таке письмо, що ніхто вас більше по дорозі не зачепить… — Подякувала я, доню, і тому намісникові, і тому товмачеві. А на відхіднім сам намісник склонився і всі, що були з ним. Тоді я подумала: «Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанівок, як такий великий пан задля тебе навіть стару няньку твою шанує». І ще менше я відтоді вірила, що се може бути.

— А на письмо довго ви, мамо, чекали?

— Не довго