Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.

— А чого ж ви в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:

— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.

— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.

— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.

— Сама роздає милостиню? — питаю.

— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, — каже. — А її слуги, — каже, — всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, — каже.

— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.

— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте, — каже, — розглядають і потому кожду справу розбирають, — каже. — І з-під землі винного добувають, — каже, а невинному допоможуть, — каже, — аби не знати де був, чи оден, чи другий, каже.

— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.

— Ну, ну, — каже. — Ви гадаєте, — каже, — що султан послів не має, — каже. А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, — каже, — бо ми свого рабіна шануємо, — каже, — а турецького посла в інших краях, як огню бояться, — каже.

— Та чого так дуже бояться? — питаю. А сама вже боюся. А купець каже:

— Ви, як дитина, питаєте, — каже. — Та чи нема чого боятися, — каже, — як за тим послом, — каже, — коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!

— То моя донька, — питаю, — таке слово має?

— Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, — каже. — Що хоче, то робить, — каже.

— Ну, а як чоловік її, — питаю, — чогось іншого хоче? А жид каже:

— Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають, каже. — Ніби ви не розумієте, як то є?

— Але, — кажу їм, — чи одна так може виглядати, як моя дочка?

А вони кажуть:

— О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.

А я їм на те кажу:

— Та як же ж я вам можу відси сказати, — кажу, — чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те:

— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.

— Туди?! — аж крикнула я. — Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало, — кажу, — кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — Так кажу. А сама в думці міркую:

«Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?»

А жиди кажуть:

— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?

— Бог би з вас говорив, — кажу, — але то всьо може бути байка.

А вони кажуть:

— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати.