Роксоляна - Осип Фадєєвич Назарук

— Люде добрі, — кажу, — ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?

— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.

— А вони подивилися оден на другого та й кажуть: «Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? — кажуть. — Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу, — на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні».

— А ви, мамо, що на те сказали?

— А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: «Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?»

А вони кажуть:

«Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть».

А другий докинув:

— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.

— А як то не моя дочка, — кажу, — тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!

— Їмость, хто вам то каже?

— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.

— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?

— Боюся я й вашого письма, — кажу. — Моя нога, — кажу, ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!..

— Ну, — каже старший, — розумію: судові ви не вірите і, може, маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.

— Та ще єпископові вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.

— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси, — каже. — А ви гадаєте, що інтереси без клопотів?.. Ну, надумайтеся, — каже. — Ми прийдемо завтра. — Попращалися і пішли.

— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла та й байку за правду бере. Як тільки жиди з хати — вже причепилися: «Що вам, — кажуть, — жиди казали?» — «Ет, кажу, — дайте мені спокій з жидами! От, верзуть Бог знає що!»

— Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночі…

— Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося, якби на тамтой світ вибиратися… Задрімала я аж над ранком, як уже світало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, і вже по пальчиках вона тобі спливає… І тяжко зітхаєш… І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: «Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!»

— Жиди прийшли?

— Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмаря і прийшли рано.

— «Що ж, — кажуть, — їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки».

— «Та їдемо, — кажу, — спробую».

— «Ну, — кажуть, — як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали».

— Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.

— Та чого з сорому, мамо?

— Доню, доню! як неправда, — то стид, а як правда, — то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє покидати.

Настуня закрила очі руками й не сказала ні словечка. Мати зміркувала, що ся згадка заболіла Настуню. І оповідала дальше:

— Правда, ласкаво приняв мене владика і згірдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе і твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи ні. Бо всякі дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидів, поговорив зі мною і сказав: «Усяке буває з Божої волі, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волі ніхто вам нічого не вдіє!» І поблагословив мене. Лекше на душі стало.

— Ну, а з тим письмом, що жиди обіцяли, що сталося?

— Закликав владика аж двох духовних і казав списати те, що говорили жиди, що беруть на себе всі кошти дороги аж до Царгорода й назад, відки мене взяли, та зрікаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька,