Майстер - Колм Тойбін
ДОКИ БУЛО МОЖНА, Генрі вів безтурботне життя. Він нікого не кривдив, принаймні, щиро у це вірив, і не дозволяв кривдити себе. Видавці дратували Генрі, але й був один театральний постановник на ім’я Августин Дейлі, чия поведінка його розлючувала, а ще редактори журналів, які вимагали всього можливого терпіння, що також не було безмежним. Крім того, були затримки з виплатами гонорарів, що їх обіцяли, та, чомусь, ніколи не надсилали вчасно; траплялися і складнощі з книжками: то вони не виходили в обумовлений термін, то взагалі не продавались, а бувало про котрусь у газетах з’являлися нищівні відгуки. Усе це займало думки Генрі, особливо вночі. Але з плином часу ці турботи відходили на задній план, і починали здаватися другорядними, не вартими особливої уваги та часу. Він швидко те все забував і не тримав ні на кого зла.
А тепер думка про те, що Констанс вільно обговорює його з господинями пишних палаццо Ґранд-Каналу, забувши про свою потайність і мовчазність, якою завжди так пишалася, не йшла йому з голови. Наступний її лист, у якому вона описувала інших пожильців Каса Біондетті, серед яких була і Лілі Нортон, чиї тітка та батько були близькими друзями Генрі та Вільяма, сповнив його серце поганими передчуттями. Він працював над п’єсою і, як любив писати Констанс, вів у Лондоні життя пустельника. Він жодним словом не обмовився про те, що збирається до Венеції чи шукає там помешкання, та невдовзі був змушений повернутися до цієї теми, коли і Констанс, і місіс Кертіс, які тепер, здається, проти нього об’єдналися, запрагли від нього прямого підтвердження попередніх намірів.
Двічі, з допомогою Констанс, йому вдавалося жити на пагорбі біля Флоренції так, що майже ніхто про це не знав. Дорога на Беллосгардо була вузькою, звивистою та крутою, тож усі, хто хотів завітати в гості, мусили докласти фізичних зусиль і точно знати маршрут. У Венеції, здавалося, Констанс має щодо нього зовсім інші наміри. Не те, щоб він коли-небудь збирався жити там із нею таємно, але тепер, коли їхнє близьке знайомство стало відомим публіці, Генрі передбачав певні труднощі, що неминучо виникнуть у тому суспільному колі, до якого вони з Констанс належать. Генрі уявив, як вона з погано приховуваним нетерпінням напружує здорове вухо, вислуховуючи сто разів розказані побрехеньки Даніеля Кертіса чи міркування місіс Бронсон щодо Браунінга. Уявив, як вона повертається до нього і єдиним помахом вій висловлює своє презирливе ставлення до цієї компанії. А ще вона, і це мало найбільше значення, буде готовою змовитися на його користь із його ж давніми друзями, до тісного кола яких тепер увійшла. Ці змови будуть мати на меті зробити як ліпше, та Генрі знав, що це заважатиме йому планувати власне життя, як йому буде зручно, і чинити, як він захоче. Упродовж наступних тижнів, у міру того, як до нього доходили новини про те, що Констанс і місіс Кертіс удвох шукають для нього помешкання, Генрі потроху опановувало страшенне безсилля. Таким слабким він не почувався з дитинства.
У липні він написав до місіс Кертіс, аби роз’яснити, що міс Вулсон неправильно зрозуміла його слова про намір знайти помешкання у Венеції. «Він усвідомлює,— написав Генрі,— що став іще однією жертвою міста на воді, відчувши до нього надто сильну приязнь, і, можливо, не зовсім обачно висловив свої почуття, якщо міс Вулсон вирішила, що він бажає оселитись у Венеції. Насправді ж, він зовсім не збирається цього робити,— продовжував він,— бо в Лондоні має купу справ і живе тут із тисячі різних причин практичного характеру. Щоразу, приїжджаючи до Венеції,— писав Генрі,— і наступний раз, напевно, не стане винятком, він леліє мрію знайти такий собі сучасний pied-a-terre — бажання, про яке швидко забуде, повернувшись назад до Англії». Потім він подякував місіс Кертіс за всі її турботи, наостанок додавши, що, попри своє прагнення поїхати до Італії наступної зими, нічого не казатиме напевно, адже життя навчило його уникати поспішливих рішень.
Він знав, що цього листа буде продемонстровано Констанс, і міг уявити її реакцію. В Англії вони, якимось дивним і незбагненним чином, узалежнилися одне від одного. Хоча й існували речі, що їх вони ніколи не обговорювали, інший досвід, як от письменство та стосунки з редакторами й видавцями, був майже однаковим. Генрі знав, як багато для неї важила утаємниченість у його справи, і що, залишившись наодинці, вона знов і знов обмірковувала кожну сказану ним фразу. А тепер вона дізнається, що він не збирається оселитись у Венеції і що, швидше за все, не приїде взимку, хоча й обіцяв їй це зробити. Таким чином вона залишиться кинутою напризволяще у Венеції, серед дуже багатих, але не звиклих до праці, людей, яких вона, Генрі точно це знав, зневажатиме.
Може, розмірковував він, вони зустрінуться навесні, десь у Женеві чи Парижі, але до Венеції він точно не поїде. Генрі уявив, як Констанс критично вивчає його на порозі салону місіс Кертіс, а потім, опинившись із ним наодинці, кпить із його галантності, з того як він усією своєю поведінкою демонстрував задоволення гостинністю першої леді англосаксонської громади Венеції, для якої він був мало не найбажанішою нагородою.
Літо перейшло в осінь, а від Констанс не було звісток. Він припускав, що вона образилась, і сподівався, що вона, як і він сам, працює. Генрі з усіма респондентами іноді дозволяв собі великі перерви в листуванні. Але мовчанка між Кенсинґтоном і Венецією була іншого штабу. Аж ось, наприкінці вересня Констанс озвалася, та тон її листа був холодним і відстороненим. Вона просто повідомляла, що переїхала з Каса Біондетті, де нею опікувалися, мов дитиною, до більш усамітненого помешкання неподалік, і тепер живе у Каса Семітеколо. Майже похапцем вона зауважила, що написання та переписування останньої книги дуже її виснажило, тож єдиною мрією тепер є цілковито безкнижна зима. «Пристрасно ваша» стояло внизу, а поруч її ім’я та підпис. Генрі ще
