Майстер - Колм Тойбін

Його ж цікавило все, що мало стосунок до неї. Переглянувши зібрані Констанс предмети, Генрі заглибився у жаль і нерішучість, але потім обрав одну маленьку картину. То був пейзаж, що зображував пристрасно обожнювану товаришкою дику природу Америки. Коли він показав картину сестрі та племінниці небіжки, вони сказали, що він мусить узяти її собі.

Генрі сидів за її письмовим столом з ранку до вечора. Щоразу, коли родички Констанс виходили з помешкання, він підходив до вікна й дивився, як вони сідають у гондолу, як на очах оживають, а потім повертався до столу, брав відкладені раніше папери і палив їх, частково — у спальні, частково — в кабінеті. Він кидав їх у полум’я і дивився, як вони згорають. А коли від паперів залишався тільки попіл, він упевнювався, щоб його не можна було відрізнити від залишків прогорілих полін.

Йому не хотілось, аби дивні, загадкові та гіркі послання його сестри Еліс до міс Вулсон, опинилися серед збереженого для нащадків листування. Він не бажав, аби їх читали інші, навіть більше, він і сам їх волів не читати. Проглядаючи кореспонденцію і запримітивши почерк Еліс, Генрі спокійно та методично відкладав листа вбік, обережно накриваючи його іншими паперами, щоб, у разі неочікуваного повернення жінок, він залишився непоміченим. Він знайшов і кілька своїх листів, їх теж, не розкриваючи, відкладав убік. Перечитувати їх йому було нецікаво. Хотілося їх знищити. Але ні щоденника, ні заповіту знайти не вдалось.

Однак у паперах він знайшов листа від лікаря, датованого незадовго до смерті Констанс, у якому йшлося про її хвороби та постійну меланхолію. Генрі читав, аж доки натрапив на власне ім’я. Тоді він поклав листа на купу паперів до спалення, не читаючи далі. Але всі рукописи та літературне листування він поскладав окремо, щоб родички могли відправити архів додому.

ОБІДАВ ВІН ПЕРЕВАЖНО з матір’ю і дочкою Бенедикт, але завжди влаштовував так, аби з ними були й інші люди, щоб розмова точилася навколо більш загальних тем, оминаючи причину їхнього перебування у Венеції. Генрі надавав перевагу великим компаніям, бо так було легше уникнути обговорення його власної місії та справ, які жінки мусили владнати. Поступово він збагнув, що вони почали втомлюватися від Венеції. Порожні дні, дощова погода, навколишня сірість і монотонність життя змусили їх відчути потребу подумати про від’їзд. А ще Генрі помітив, що з кожним наступним днем присутність родичок Констанс видається дедалі менш цікавою тутешній американській громаді, яка спочатку радо вітала цих двох жінок, але, коли їхня присутність у Венеції розтяглася на місяць, перестала наполягати на запрошеннях і візитах.

Такими вечорами Генрі радо виходив із-за столу раніше, бо всі розуміли важкість виконуваної ним роботи, що звільняло його від необхідності дотримуватися загальних правил. Родички Констанс віддавали Тіто у розпорядження Генрі, якщо відстань до його помешкання була надто великою. І хоча на нижніх поверхах Каса Біондетті жило кількоро американців, включно з Лілі Нортон, Генрі з приємністю виявив, що дістатися до його квартири на горішньому поверсі, уникнувши інших пожильців, досить легко. Щовечора на нього чекав вогонь у каміні та засвічені лампи: одна — біля ліжка, друга — на столику біля м’якого фотеля. Кімнати не були пишними, та в цьому освітленні їх кольорова гама здавалася багатою. Це помешкання не належало ні до парадних приміщень палаццо, ні до комірчинок для слуг, і господар, якому дуже подобалася міс Вулсон, зробив усе від нього залежне, тож, Генрі почувався комфортно та затишно. У високому м’якому ліжку він майже миттєво поринав у глибокий і міцний сон, що тривав аж до ранку й давав йому наснагу на цілий день роботи.

Генрі не міг дочекатися ночі. Йому кортіло повернутися до своїх кімнат у Каса Біондетті не тому, що він утомився чи знудився у товаристві, а через те, що самі ті кімнати давали йому відчуття доброзичливого тепла, що лишалося з ним усю ніч.

Тіто завжди був напохваті. Як усі, хто працював на Констанс, він її обожнював і хотів приглянути за її сестрою та племінницею. Гондольєр був мовчазним і шанобливим, коли відвозив Генрі до його помешкання, та, оскільки він не був знайомим із Тіто раніше і не належав до родини Констанс, венецієць давав зрозуміти, що Генрі залишиться для нього звичайним чужоземцем. Генрі розумів, що, коли хоче дізнатися подробиці останніх днів Констанс, Тіто, найвірогідніше, є саме тією людиною, хто має цю інформацію. Однак, трохи ліпше познайомившись із гондольєром, він зрозумів, що той воліє не ділитися своєю обізнаністю.

Тільки раз у присутності Генрі Тіто заговорив про Констанс. Якось увечері, коли вони чекали на Клер, місіс Бенедикт попросила Генрі перекласти Тіто, що вона захоплена його майстерністю, особливо в маневруванні у вузьких каналах і оминанні кутів. Генрі переклав її комплімент, а Тіто вклонився дамі з почуттям гідності, а потім сказав, що міс Вулсон найняла його не за, як було сказано, майстерність маневрування, бо це вміють усі гондольєри, а за чудове знання лагуни, бо він прекрасно орієнтується на великій воді і міг гарантувати її безпеку. Він сказав, що міс Вулсон любила швидше залишити місто й потрапити до лагуни. Тіто додав, що більшості американців подобається плавати вздовж Ґранд-Каналу, вони готові робити це хоч увесь день. Але не міс Вулсон. Ґранд-Канал їй подобався тільки за те, що він веде до відкритого простору, де можна побути подалі від інших людей. «Навіть узимку вона любила лагуну,— сказав він. Навіть у погану погоду. Просила запливати якомога далі. У неї там були свої улюблені місця».

Генрі хотів запитати, чи вона плавала туди до кінця, та з того, як Тіто закінчив свій монолог, зрозумів, що тільки запитання від місіс Бенедикт може спонукати його до відповіді. Однак, коли Генрі переклав їй слова гондольєра, місіс Бенедикт неуважно до нього всміхнулась і поцікавилася в Генрі, що, на його думку, її дочка може зараз робити, про що думає, змушуючи їх обох так довго чекати.

АЛЕ ПО ЯКОМУСЬ ЧАСІ він почав прокидатись уночі. Спати не давали думки, що змушували його тривожитись, і вранці від них залишався неприємний осад. Із часом, однак, ці пробудження перетворилися на нетривалі нічні інтерлюдії, що сприймалися радше як іще один аспект відпочинку, а не як тривожне неспання. Генрі не було страшно, і ніякі погані думки не тривожили розум, то, швидше, було якесь постійне відчуття тепла. У ці періоди Генрі зовсім