Майстер - Колм Тойбін

одному з горішніх поверхів він помітив силует жінки, котра стояла спиною до освітленого вікна. Вона з кимось розмовляла; і щось у її зачісці та повороті шиї змусило Генрі завмерти на місці, посеред порожньої вулиці. Коли діалог зробився живішим, йому стало видно, як жінка знизує плечима та жестикулює. Наскільки міг судити Генрі, вона була молодшою за Констанс і мала темніше волосся та ширші плечі, тож, не фізична подібність змусила його згадати про подругу. Ідучи далі, він упіймав себе на бажанні бути присутнім у тій кімнаті, дивитися на ту жінку, чути її голос, уважно слухати кожне її слово, байдуже, про що вона говоритиме. І потім, неспішно крокуючи темною вулицею, обабіч якої за товстими стінами ховалося життя, Генрі усвідомив, що, хоч і прожив на Беллосгардо майже три тижні, він сумує за тамтешнім товариством, він скучив за життям із Констанс Фенімор Вулсон. Йому бракувало її водночас різких і стриманих манер, американського способу життя, що його вона дотримувалася будь-де, аури неповторності, що її надавали Констанс години усамітнення, бракувало її нестримної мрійливості, її захоплення ним, її віри в нього. Генрі бракувало тих кількох годин на день, що вони проводили разом, а головне, йому бракувало тієї особливої тиші, що їм передувала та наставала після їхніх зустрічей. Він вирішив, що або поїде до Англії, або повернеться до Флоренції. Він написав до Констанс, пояснивши вибір, що перед ним стоїть, неповністю усвідомлюючи, що вона неминучо сприйме цей лист як щось подібне до заклику.

Констанс відповіла одразу ж, радо пропонуючи йому окреме помешкання на нижньому поверсі Каса Річіері-Коломбі, звідки він матиме чудовий вид на місто, і буде всього лише на відстані одних вузьких дверей і трьох арок від собору. Там йому ніхто не заважатиме працювати. Якщо з Беллосгардо всю Флоренцію було видно, мов на долоні, знизу за життям пагорба слідкувати не було ніякої можливості. Беллосгардо залишався осторонь міста з його палацами, церквами та музеями. Повертатися туди, після того як він, бувало, на кілька кварталів відходив від річки, було все одно, що йти до будь-якого іншого містечка на вершині пагорба в тосканській долині. Констанс займала більші апартаменти на горішньому поверсі, і вони користувалися послугами тих самих домашніх слуг, а також ділили їдальню та сад. У будинку, крім них, більше ніхто не жив. Цього разу необхідність не розголошувати в місті присутність Генрі у Беллосгардо навіть не обговорювалася. Те, що він живе під одним дахом із міс Вулсон, знало лише кількоро людей, але вони нікому про це не розповідали. Генрі в листах до Вільяма писав тільки про те, що мешкає на Беллосгардо. Ґоссу ж він писав, що живе самотньо і дуже багато працює. У листах до місіс Кертіс вихваляв краєвиди, наголошуючи на тому, що на Беллосгардо він щасливий. Але ні словом не обмовився про те, що це було завдяки гостинності Констанс.

Не розповідав він нікому і про те, що за його відсутності, на превеликий жаль Бутів і лікаря, Констанс занурилась у глибоку меланхолію, майже не вставала з ліжка і страждала, за словами Френсіса Бута, більше, ніж будь-хто міг би собі уявити. Генрі побачив сліди цього стану, коли повернувся, хоча Констанс і намагалася це від нього приховати. Вона була рада, коли він обідав у Флоренції, бо могла провести вечір на самоті. Глухота помітно її дратувала, і, трохи побувши в його товаристві, Констанс із задоволенням ішла від нього.

Але, коли погода поліпшилась і прийшла весна, Констанс стала значно щасливішою. Вона любила свій великий будинок і сад, який починав укриватися квітами, та щодня тривалий час милувалася краєвидами старої Флоренції, що лежала внизу, здавалося, навіть не відчуваючи спокуси вийти за межі свого невеличкого володіння. Тож, вона охороняла власну приватність і шанувала усамітненість Генрі, і за шість тижнів, що їх вони прожили поруч, ці двоє жодного разу так і не з’явилися разом на публіці.

Він напружено працював над історією про папери Шеллі, збережені Клер Клермон і американського відвідувача. Генрі думав, що повернутися до цього прекрасного будинку, у це затишне місце було трохи неправильним, адже це скидалося на те, що він апелює до милості Констанс, якій уже нічого йому запропонувати. Вони обоє знали, що Генрі знову поїде звідси, що для нього це лише короткий перепочинок від усамітнення, від лондонського життя чи від інших мандрівок. Але для неї ця весна, цей будинок і постійна присутність Генрі зроблять цей час найліпшим і найрадіснішим періодом усього її життя. Зараз Констанс перебувала у стані щасливого піднесення, що, на його думку, було наслідком ретельно вивіреного балансу між їхньою взаємною віддаленістю та небажанням спілкуватись із кимось іще. Вона гарно вдягалася, переважно в біле, була уважною до декорування будинку та впорядкованості саду, а також недремним оком слідкувала за справами в кухні.

Одного пізнього полудня, коли вони зустрілися на терасі за чаєм, до Каса Річіері-Коломбі завітала неочікувана гостя — письменниця валійського походження міс Рода Броутон, із якою Генрі познайомився в Лондоні багато років тому. У листі, надісланому з Англії, вона говорила, що зайде з візитом, але не назвала точної дати. Вона, вочевидь, була дуже здивована, зустрівши тут Генрі, але тепло його обійняла.

— Я знала, що ви — в Італії,— вимовила вона.— Про це мені сказали друзі у Венеції, але не сподівалася знайти вас у Флоренції.

Генрі дивився, як вона опускається у плетене крісло, збивши перед тим подушки, як теревенить, не змовкаючи ні на мить, що когось іншого могло б одурити, адже створювало у слухача враження, ніби вона є не дуже розумною особою.

— Але ви двоє разом? — продовжувала гостя.— Як чудово! Я могла роками їздити Італією і не побачити жодного з вас. А тут зустрічаю одразу обох.

Генрі всміхнувся і кивнув слузі, котрий підійшов, аби долити міс Броутон чаю. Те, що вона ніколи не дослухалася до слів інших і нічого не помічала, крім свого особистого, хай і тимчасового, комфорту, як знав Генрі, було лише добре припасованою маскою. Насправді ж вона не пропускала геть нічого з того, що відбувалося навколо неї. Він навіть припускав, що ця жінка весь час знала, що він живе під дахом міс Вулсон, і його, Генрі, першочерговим завданням є змусити її засумніватися у правдивості цієї інформації.

Вони поговорили про різних людей, із якими міс Броутон зустрічалась у Венеції, а потім розмова повернула на те, як приємно полишити Лондон.

— Я завжди мріяла жити