Майстер - Колм Тойбін

Генрі собі не лестив. Він знав, що спочатку Констанс буде вкрай обережною, дуже стриманою та передбачливою, але й розумів, що старий Френсіс Бут надзвичайно зрадіє новому співрозмовнику, хоча й намагатиметься, по можливості, обмежитися обговоренням старовинних монет, дорогоцінного Дамаску та давно забутих італійських композиторів. Однак він знав і те, що Ліззі Бут, із якою Генрі познайомився у Ньюпорті двадцять п’ять років тому, дуже хотіла вийти за нього заміж і не приховувала цього бажання ні від нього самого, ні від його сестри Еліс, із якою всі ці роки листувалась, а її батько регулярно писав до Вільяма. Тож, Генрі розумів, варто лише Констанс оселитися на Беллосгардо й опинитися під опікою Бутів, вони дізнаються про те, чого ніхто у світі не знає: наскільки часто він із нею бачився та як багато для нього важить її дружба. А потім, ураховуючи їхню наближеність до родини Джеймсів, вони неминуче зацікавляться, чому про ці довірливі стосунки раніше ніхто і словом не обмовився. Не може бути, щоб вони не захотіли поговорити про це з Констанс.

ПІСЛЯ ТОГО ЯК КОНСТАНС оселилась у Флоренції і, як повідомили Генрі, багато разів бачилася з Френсісом Бутом і його дочкою Ліззі, він отримав від неї листа, що вражав своєю відвертістю та надто особистим тоном. Констанс писала, що перебування в Беллосгардо, у помешканні Бутів було їй дуже приємним, аж доки під час третього чи четвертого візиту вона не зауважила однієї речі. Неприємне відчуття не полишало її весь час, аж доти, доки вона розпакувала свої книги й упевнилась у тому, що не помиляється. «Приміщення дому на Беллосгардо,— писала вона,— було дуже точно зображено в „Жіночому портреті“». Кімната, в якій її щоразу приймали, являла собою точну копію планування й оздоблення того, що так точно та детально описав Генрі у своїй книзі. Там були ті самі портьєри та гобелени, скрині та комоди, латунь і порцеляна, не кажучи вже про картини та глибокі, прегарно оббиті крісла, що наповнювали парадну вітальню Ґілберта Осмунда з його повісті.

«І не тільки це,— писала вона напівзвинувачуючи,— і самого старого дуже точно зображено в романі». Авжеж, він мав чудове, наче майстерним скульптором виліплене, довгасте обличчя, і так, його єдиним недоліком була ледь помітна загостреність, підкреслювана формою його бороди. «Іноді,— писала далі Констанс,— коли батько й Ліззі говорили одне з одним, у неї виникало враження, ніби вона присутня при діалозі Ґілберта Осмонда та його дочки Пенсі. Ви познайомили мене з двома героями вашої книги,— стояло в листі, і я вам вдячна, та цікаво, чи й мене ви плануєте зобразити у своїй історії з продовженням».

Генрі не відповідав кілька тижнів, а коли спромігся до неї написати, то не знайшов у собі сил прокоментувати її зауваження щодо Бутів і їхньої схожості з героями «Жіночого портрета». Він закінчив свого листа прохолодно, знаючи, що вона обов’язково це помітить, і міг лише сподіватися на те, що Констанс, ураховуючи також і затримку з відповіддю, відмовиться від обговорення джерел повісті, перевівши цю тему до світу не сказаного, в якому вони обоє досі так добре почувалися, який був їм обом знайомим і бажаним прихистком.

Однак йому було дуже цікаво, які стосунки склалися в неї з Бутами та Френком Дювенеком. На думку спав сюжет про літнього джентльмена-американця, який мав особистий дохід і витончені манери та жив із дочкою в Європі. Вони обоє, за задумом Генрі, мали вступити у шлюб: спочатку дочка, а згодом — і батько, щоб не потерпати від самотності. Їхні обранці, подумалося, мусять бути між собою таємно знайомими чи от-от познайомляться. Генрі зрозумів, що чинить саме те, у чому його звинуватила Констанс — вводить її у сюжет своєї прози, бажаючи подивитися, чи пасуватиме вона до інших його героїв (батька та дочки з «Жіночого портрета») і що з того може вийти. Він облишив цю ідею, не бажаючи давати їй підстав для спекуляцій щодо причин, які змусили Генрі познайомити її з Бутами, а також подумавши, про те, що він міг би побачити на своєму шляху до Флоренції, запросто могло б виявитися набагато цікавішим за будь-які витвори уяви.

Констанс винаймала для себе будинок на Беллосгардо, що мав мелодійну назву Каса Річіері-Коломбі, височів над містом і мав багато місця та чудовий сад. Але, коли у грудні Генрі приїхав до Флоренції, змусивши Констанс і Бугів пообіцяти, що вони не повідомлять про його присутність нікого зі знайомих, товаришка ще не вселилась у свою віллу, а жила в помешканні поблизу Бутів, якраз навпроти Каса Річіері-Коломбі. Вона запропонувала йому свій порожній будинок, і Генрі прийняв запрошення.

Отак і сталося, що він жив у її майбутньому домі, мало не щодня з нею бачився і дозволяв опікуватися його господарчими справами, а ніхто зі знайомих у Флоренції і гадки не мав про його присутність у місті. Бути знали, та вони були надто зайняті підготовкою майбутніх пологів Ліззі, котра чекала на народження дитини найближчим часом. Та це, однак, не завадило Френсісу Бугу піднятися на Беллосгардо, щоб відвідати Генрі.

Виняткова культурність Френсіса Бута супроводжувалася дуже м’яким характером. Він, здавалося, не був здатним ні ображати, ні ображатися. Коли «Жіночий портрет» вийшов друком і стало ясно, що і він, і його дочка та будинок відверто використані у книзі, а головний злодій має його власне обличчя, Френсіс Бут не висловив авторові свого протесту, а, як здалося Генрі, щиро звеселився. Цей чоловік був добропорядним жителем Флоренції, як перед тим і Ньюпорта та Бостона; мати його за господаря чи гостя було однаково приємним для будь-кого. Попри свою м’якість і вихованість, він умів справити враження людини, чия присутність є доцільнішою за присутність усіх інших, хоча ніколи на цьому не наголошував, бо вважав це очевидним.

Старий, плечі котрого огортала шаль, опустився в м’який фотель у парадній вітальні Каса Річіері-Коломбі. Генрі зауважив котячу граційність його рухів, красиві тонкі пальці та лице, що, попри любов Френсіса до смачної їжі, з роками зробилося дивно аскетичним.

— Ми полюбили вашу товаришку міс Вулсон,— сказав він.— Вона вирізняється рідкісною чарівністю й інтелігентністю. Ми з Ліззі від неї у захваті.

— А вона, гадаю, захоплена вами,— відповів Генрі.

— У неї такий гострий розум, ви знаєте, і ця мила манера залишати наше товариство так, ніби від того залежить усе