Улісс - Джеймс Джойс
— Сюжет розгортається, — озвався Джон Еглінтон.
Бібліотекар-квакер придибав навшпиньки дрібушечки, диб-диб дрібними крочками, і лице тремтить-здригається у поспіху раз у раз.
Двері зачинилися. Келія. Позирни.
Вони слухають. Троє. Вони.
Я ти він вони.
Тож призволяйтеся.
СТІВЕН: У нього було троє братів, Гілберт, Едмунд, Ричард. Гілберт уже на схилі віку розказував якимсь джентльменам про те, як Містар Касієр дав йому задурно білет у теятер і він побачив там свого братуху Містара Віля що пише пієси у Лондоні і в тій пієсі про борців він виносив чоловіка на спині. Запам’яталася йому ковбаса, яку продавали в партері і яка втішила його до глибини душі. Імени його не знайдемо ніде, але імена Едмунда і Ричарда наявні у творах їхнього любого братика Вільяма.
МАГІЕГЛІНДЖОН: Імена! Що там в імені{473}?
КРАЩ: Це ж моє ім’я — Ричард, розумієте. Сподіваюся, ви зможете сказати добре слово про Ричарда, ну, хоч заради мене.
(Сміх)
КРАСЕНЬ МУЛЛІГАН: (piano. Diminuendo)
Наразі озвався медик Дік,
Заперечив колезі Деві…
СТІВЕН: У його трійці чорних Віллів, запеклих лиходіїв, Яго, Ричард-горбань{474}, Едмунд у «Королі Лірі», двоє мають імена лихих дядьків. До речі, цю останню п’єсу написано, чи він її писав, саме в той час, коли його брат помирав у Саутворку.
КРАЩ: Сподіваюся, що всі лиходійства поставлять на карб Едмундові. Я не хочу, щоб Ричард, мій тезко…
(Сміх)
КВАКЕРЛІСТЕР: (a tempo) Але той, хто хоче вкрасти у мене моє чесне ймення…
СТІВЕН: (stringendo) Він заховав своє ймення, гарне ймення, Вільям{475}, у своїх п’єсах, надавав його то статистові, то блазневі, як то робили колись італійські майстри — зображали себе на своїх полотнах десь у куточку. А от у своїх сонетах він уживав його при кожній нагоді, Віллів там є подостатком. Як у Джона О’Гонта{476}, його ймення любе йому, так само любе, як і герб, заради якого він був ладен підлещуватися до будь-кого: на чорному поясі золотий спис із срібним вістрям, Honorificabilitudinitatibus[141], і навіть любіше, ніж його слава найбільшого в країні потрясальника сцени. Що там в імені? Це ми всі запитуємо себе у дитинстві, коли пишемо ім’я, що, як пояснюють, належить нам. Зірка, яка сяє і вдень{477}, вогнедишний змій, що появився на небі, коли він народився. Вона одна яскріла на небесах навіть серед білого дня, яскравіше, ніж Венера вночі, а ночами променіла над зіркою дельти Кассіопеї, сузір’я, яке простяглося у формі, що нагадує ініціал його імени. Його очі дивилися на неї, схиленої до обрію на схід від Ведмедиці, коли він простував улітку опівночі сонними полями, вертаючись із Шоттері{478}, де млів у її обіймах.
Обидва задоволені. Я теж.
Не кажи їм, що йому було дев’ять років, коли вона згасла.
І не було ніяких обіймів.
Чекай, доки тебе причарують і зваблять. Ти ж нюня. Кому ти потрібен, щоб тебе звабити?
Читай знаки на небі. Autontimerumenos. Bous Stephanoumenos[142]. Яка ж твоя конфігурація небесних світил? Стівене, Стівен, заспівай, як півень. S.D.: sua donna. Già: di lui. Gelindo risolve di non amar S. D[143].
— Що ж це за притичина така? — запитав бібліотекар-квакер. — Якесь небесне з’явисько?
— Вночі це зірка, — пояснив Стівен, — а вдень стовп хмар.
Яке ще може бути пояснення?
Стівен поглянув на свій капелюх, на ціпок, на свої черевики.
Стефанос — мій вінець. Мій меч. А ці його черевики тільки нівечать мені ноги. Купити собі нові. Шкарпетки вже з дірками. І носову хусточку теж.
— Ви непогано тлумачите його ім’я, — визнав Джон Еглінтон. — А ваше ім’я якесь дивне. Гадаю, воно пояснює, звідки ваш специфічний гумор.
Моє, Магі і Муллігана.
Класний штукар{479}, шугає в повітрі як сокіл. Ти літав. А куди? Ньюгейвен — Дьєпп, пасажиром третього класу. Париж і назад. Кулик. Ікар. Pater, ait[144]{480}. Шубовснув у море. Борсається у хвилях. Ти і є кулик. Він теж кулик.
Містер Кращ у тихому запалі підняв свій записник і сказав:
— Це дуже цікавий момент, бо мотив брата, до вашого відома, ми знаходимо також і в давніх ірландських міфах. Саме те, про що ви оце балакаєте. Про трьох Шекспірових братів. Та й у Ґріммів теж саме, до вашого відома, у казках. Там третій брат жениться із сплячою красунею і хапає щастя в обидві жмені.
Найкращий з кращих братів. Хороший, кращий, найкращий.
Бібліотекар-квакер приплигав до нього і став поряд.
— Мені цікаво почути, — звернувся він, — котрого з братів ви… Я розумію, ви вважаєте, що один із братів учинив щось таке… А може, ви хочете сказати нам про це згодом?
Він сам себе вивів на чисту воду: подивився на всіх — і прикусив язика.
Помічник погукав у прочинені двері:
— Містере Лістере. Отець Дайнін{481} просить…
— Ах, отець Дайнін! Іду-йду!
Хутко-прудко шпарко-шустро з рипом-скрипом іде-йде він, іде-йде — й пішов.
На ринг вийшов Джон Еглінтон.
— Так от, — розпочав він, — послухаємо, що ви нам розкажете про Ричарда та Едмунда. Певно, ви залишили їх на закуску, га?
— Звичайно ж, я ніяк не міг сподіватися на те, що ви не
