Улісс - Джеймс Джойс

— У них там були, певно, два ліжка, одне краще, а друге не дуже, — висловив свій тонкий здогад містер Недуже Кращ.

— Separatio a mensa et a thalamo[130]. — Довершив Красень Мулліган, і всі йому посміхнулися.

— Античні автори згадують{441} прославлені ліжка, — наморщив лоба, ліжково посміхаючись, Недуже Еглінтон. — Спробую пригадати.

— Античні автори згадують, що Стагірит, школяр-розбишака і лисий язичницький любомудр, — випередив його Стівен, — умираючи у вигнанні, відпустив на волю своїх рабів, наділив їх дарами, пошанував предків, заповів, щоб його поховали поряд із тліном його покійної дружини і попросив друзів, щоб вони подбали про його давню коханку (згадаймо про новочасну Герпіллу, про Нелл Ґвінн), хай вона живе в його віллі.

— То ви вважаєте, що він помер саме так? — запитав містер Кращ занепокоєним тоном. — Я маю на увазі…

— Він помер із перепою{442}, — довершив тему Красень Мулліган. — Кварта елю — королівська страва. Ось слухайте, розкажу вам, що повідає Дауден{443}!

— А що? — поцікавився Кращеглінтон.

Вільям Шекспір і Ко{444}, акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Всенародний Вільям. Для довідок звертатися: Е. Дауден, Гайфілдгаус…

— Чудово! — вдоволено зітхнув Красень Мулліган. — Я запитав його, як він дивиться на те, що поета звинувачують у педерастії. Він підняв д’горі руки і відповів: Ми можемо сказати лиш одне: життя у ті часи буяло вповні. Чудово!

Педофілія.

— Потяг до краси часом заводить нас на непевну путь, — вирік сумнопрекрасний Кращ, звертаючись до глиняного Еглінтона.

Стійкий Джон відповів насуплено:

— Що означають ці слова, може пояснити нам доктор. Такого не буває, щоб і кози ситі, й сіно ціле.

Ви так речете? Чи ж зможуть вони змагатися з нами, зі мною, претендуючи на право присудити пальму першости в красі?

— І почуття власности теж, — додав Стівен. — Він видобув Шейлока із власної глибокої кишені. Син торгівця солодом і лихваря, він і сам був торгівцем збіжжям та лихварем, під час голодних бунтів приховав вісім пудів зерна. Четтл{445} Фальстаф згадує про осіб різної віри, які засвідчили, що він чесно веде свої справи; проте ці особи були не інакше як його боржниками. Якось він позивав свого ж таки товариша-актора — той купив у нього кілька мішків солоду і не заплатив. За позичений гріш він міг вимагати в заставу у боржника фунт його м’яса{446}. Та як би міг інакше машталір і прислужник суфлера — про це пишеться у Обрі{447} — так швидко забагатіти? Хай там що діється навколо, а він має свій зиск. Образ Шейлока породжений хвилею юдофобії, що накотилася після того, як Лопеса{448}, лікаря королеви, повісили й четвертували, і його юдейське серце вирвали з грудей, коли юдей був іще живий; у «Гамлеті» й «Макбеті» чути відлуння іншої події — тренування шотландського мудрагеля{449}, що полюбляв підсмажувати відьом. У «Марних зусиллях кохання» він зубоскалив із приводу загибелі Великої Армади. У його хроніках події англійської історії плинуть плавко наче на вітрилах показного тріумфу, який ми бачимо і сьогодні з приводу Мафекінга{450}. Судили було єзуїтів з Ворикширу, і в п’єсі воротар засуджує теорію двозначности. Ось повернувся був із Бермудів «Відважний мореплавець»{451}, і зразу ж була написана п’єса, якою захоплювався Ренан, і в ній явився Петсі Калібан, наш американський родич. Цукеркові сонети появилися слідом за сонетами Сіднея. Що ж до феї Елізабет, інакше кажучи, рудокосої Бесс{452}, вульґарної дівулі, яка спричинила появу «Віндзорських жартівниць», то нехай якийсь майн-гер з Германії увесь свій вік докопується до глибинних значень, які ховаються на дні кошика з брудною білизною.

Ну от, язик у тебе підвішений непогано. Та варто ще підкинути чого-небудь теологологікофілологічного. Mingo, minxi, mictum, mingere[131].

— Доведіть, що він був єврей, — зважився запропонувати Джон Еглінтон. — Ваш декан вважає, що він був католик.

Sufflaminandus sum[132]{453}.

— У Німеччині, — відповів Стівен, — з нього зробили видатного французького глянсувальника італійських оповідок.

— Незчисленномислий чоловік{454}, — помислив містер Кращ. — Кольридж назвав його незчисленномислим.

Amplius. In societate humana hoc est maxime necessarium ut sit amicitia inter multos[133].

— Святий Хома, — розпочав був Стівен…

— Ora pro nobis[134], — простогнав чернець Мулліган, сідаючи на стілець.

Потім залементував, квилячи, наче по покійнику.

— Pogua mahone! Acushla machree[135]! Тепер нас чекає скорий кінець! І ніхто вже нас не порятує!

Кожен із присутніх посміхнувся.

— Святий Хома, — продовжив, посміхаючись, Стівен, — чиї твори я залюбки читаю в оригіналі, гортаючи товстелезні фоліанти, розглядає інцест з іншої точки зору, ніж та нова віденська школа, про яку говорив містер Магі, уподібнюючи його, у своїй мудрій і своєрідній манері, до скупости емоцій. Містер Магі вважає, що коли всю любов віддають своєму родичеві, близькому кревнякові, то її не вистачає для когось віддаленішого, який, можливо, вкрай її потребує. Євреї, яких християни картають за скупість, вони більше, ніж усі інші народи, практикують однокровні шлюби. Проте картають за це спересердя. Ті християнські закони, які дали євреям змогу нагромадити їхні статки{455} (бо ж їм, як і лоллардам, захистком ставали бурі), обкували всю сферу їхніх уподобань сталевими обручами. Грішний це був чин, а чи доброчесний, ми дізнаємося хіба-що на Страшному Суді від татуся Ніхто{456}. Проте людина, яка так міцно тримається за те, що вона називає своїм правом на те, що називає своїм обов’язком, така людина буде також триматися міцно за те, що вона називає своїм правом на ту, яку називає своєю дружиною. І нехай жоден сусідський сер Смайл не побажає ані вола його, ані дружини його, ані його раба, ані його рабині, ані його віслюка.

— Ані його ослиці, — доповнив антифоном Красень Мулліган.

— Доброго Вілла потрактували не дуже добре, — доброзичливо зауважив добрий містер Кращ.

— Чия вілла? — удавано недочув Красень Мулліган. — Не розумію, про що ви.

— Воля до життя, — почав філософувати Джон Еглінтон, — була для бідолашної Енн, удови Вілла, волею до смерти.

— Requiescat[136]!— проголосив Стівен.

Та хіба у нас