Престиж - Крістофер Пріст

VI

Я вирішив змарніти й померти, проте воля до життя, що жевріє навіть в істотах на кшталт мене, стає на заваді подібним рішенням. Я вважав, що відмова від їжі та пиття невдовзі призведе до смерті, але виявив на власному досвіді, що спрага переростає в одержимість, з якою мені не до снаги боротися. Щоразу, як я випивав кілька крапель, я відстрочував свою загибель. Те саме стосувалося їжі. Голод — це чудовисько.

Трохи згодом я змирився з долею і залишився жи­ти — нікчемний мешканець світу тіней, створеного, як мені уявлялося, рівною мірою мною та Борденом.

Зиму я провів у цьому жалюгідному стані. Невдаха, що навіть не зумів вкоротити собі віку.

У лютому мною заволоділа глибока тривога. Спершу я припустив, що йдеться про переживання через утрату, якої я зазнав у Лоустофті, адже я розумів, що більше ніколи не побачу Джулію та дітей. Я заборонив собі мріяти про це, впевнившись, що моє прагнення бути з ними значить незрівнянно менше порівняно з неминучим шоком, що його викличе наша зустріч. Спливали місяці, і моя печаль змінилася жахливим болем, що ні на мить не полишав мене. Я не знаходив довкола жодних причин, що могли би пояснити це загадкове явище.

Саме тоді я замислився про життя мого другого «я», престижу, покинутого мною в Лоустофті, і мене немовби пронизала блискавка. Я миттєво здогадався, що його спіткала біда.

Стався нещасний випадок або над ним нависла якась загроза (може, хтось із братів Борденів знову переслідує його?). Може, його здоров’я погіршилося швидше, ніж я очікував. Він був тяжко хворий чи навіть помирав. Я мав бути поряд, допомогти йому всіма доступними мені способами.

У той період мені теж бракувало сили. Внаслідок інциденту в театрі я перетворився на примару, а погана їжа й відсутність фізичної активності настільки ви­снажили мене, що я нагадував скелет. Я рідко покидав свою брудну кімнату і наважувався вийти лише вночі, коли мене ніхто не бачив. Я знав, що маю огидний вигляд і нічим не відрізняюсь від упиря. Перспектива тривалої подорожі до Дербіширу передбачала чимало небезпек.

Ось чому я доклав певних зусиль, аби покращити

свою зовнішність: почав нормально харчуватися і більше пити, підстриг своє довге скуйовджене волосся і вкрав новий костюм. Я гадав, що мені знадобиться кілька тижнів на відновлення тієї форми, що її я набув після виступу в Лоустофті, але трансформація відбулася майже відразу, і мій настрій поліпшився.

Єдине, що пригнічувало мене,— усвідомлення того, що мій престиж страждає від нестерпного болю.

Усі зазначені фактори спонукали мене повернутися до родинного маєтку. Останнього тижня березня я купив квиток на нічний потяг до Шеффілду.

VII

Розмірковуючи про повернення додому, я не сумнівався в одному: моя раптова поява не стане несподіванкою для тієї частини моєї сутності, яку я називав своїм престижем.

Погожого весняного ранку я прибув до Колдлоу-Хаус. Яскраве сонячне світло надавало моїй тілесній оболонці більшої щільності. Попри це я розумів, що справляю дивне враження на людей. Упродовж короткого денного переїзду від залізничного вокзалу Шеффілду в кебі, омнібусі і в другому кебі я привертав багато зацікавлених поглядів. Таке часто траплялося зі мною в Лондоні, але лондонці вже звикли до різноманітних диваків, що блукають містом. Натомість тут, у провінції, скелетоподібний чоловік у темному вбранні і ширококрисому капелюсі, з неприродним кольором шкіри, нерівно підстриженими патлами й глибокими западинами очей став об’єктом уваги, що інтригував і водночас лякав тих, хто перетинався з ним.

Діставшись будинку, я зупинився біля входу і кілька разів постукав дверним молотком. Я міг би легко проникнути всередину, але гадки не мав, як мене приймуть. Оскільки мій візит був несподіваним, я вважав за краще підготувати домочадців до зустрічі з дивним гостем.

Двері відчинив Хаттон.

Я зняв капелюха й випростався на повен зріст. Він почав щось говорити, перш ніж розгледів відвідувача, проте, щойно його погляд сфокусувався на мені, йому відібрало мову. Зберігаючи незворушний вираз обличчя, він пильно дивився на мене. Я добре знав цього чоловіка, тож моментально здогадався, що його мовчання приховує глибокий переляк.

Зачекавши, доки він оговтається, я сказав:

— Радий знову бачити вас, Хаттоне.

Він розкрив рота, але не видав жодного звуку.

— Ви, певно, знаєте, що сталося в Лоустофті, Хаттоне,— пояснив я.— Перед вами плачевний наслідок того лиха.

— Так, сер,— нарешті вимовив він.

— Можна увійти?

— Чи маю я сповістити леді Колдердейл про ваше прибуття?

— Спершу я волів би поговорити з вами, Хаттоне. Я знаю, що мій приїзд може стривожити всіх.

Він повів мене до своєї кімнатки поблизу кухні й пригостив щойно завареним чаєм. Потягуючи гарячий напій, я мовчки стояв. Було непросто почати розмову. Хаттон, чия здатність не втрачати самовладання завжди захоплювала мене, невдовзі взяв ініціативу на себе.

— Сер, вам краще почекати тут,— запропонував він,— а я доповім її світлості про ваше прибуття. Гадаю, леді Колдердейл захоче зустрітися з вами. Разом ви зможете вирішити, як діяти далі.

— Скажіть, Хаттоне, як почувається мій… Я хочу сказати, як здоров’я…

— Його світлість тяжко хворів, сер. Однак прогноз є сприятливим, і цього тижня його виписали з лікарні. Ми перенесли ліжко до оранжереї, поки він одужуватиме. Гадаю, саме там я знайду її світлість, поряд з її чоловіком.

— Неймовірна ситуація, Хаттоне,— ризикнув зауважити я.

— Це правда, сер.

— Особливо для вас, наскільки я розумію.

— І для мене, і для вас, і для всіх. Я знаю, що трапилося в Лоустофті. Його світлість — тобто ви, сер,— довірили мені свою таємницю. Ви, безперечно, пам’я­таєте, що я часто допомагав вам позбуватися «престижів». Згідно з вашим наказом, у цьому будинку немає се­кретів.

— Адам Вілсон залишився тут?

— Так.

— Приємно це чути.

Хаттон пішов і за п’ять хвилин повернувся з Джулією. Вона мала втомлений вигляд, що підкреслювала незвична зачіска — волосся було стягнуте в пучок на потилиці. Вона рішуче попрямувала до мене, і ми тепло обнялися, хоча обоє страшенно нервували. Тримаючи її в обіймах, я відчував, як напружилося її тіло.

Хаттон попросив дозволу вийти. Залишившись на самоті, ми з Джулією запевнили одне одного, що не вважаємо мене мерзенним самозванцем. Упродовж дов­гих зимових місяців я сам іноді замислювався над тим, ким я є насправді. Деякі психічні розлади небезпечні тим, що маніакальна одержимість витісняє реальність; у мене часто складалося враження, що це захворювання пояснює, чому все так заплуталося. Незрозуміло, чи то я справді був Рупертом Енджером, який втратив доступ до власного життя і нині зберігає лише спогади про нього, чи то, навпаки, я був іншим чоловіком, що збожеволів і уявив себе Енджером.

Я принагідно розповів Джулії про обмежені можливості мого тілесного існування. Зізнався, що стаю невидимим у темних місцях і можу проходити крізь тверді предмети.

Вона, своєю чергою, розказала мені про страшні недуги, що мучили мене (тобто мій престиж), а потім якимось дивом відступили, дозволивши мені, тобто йому, повернутися додому.

— Він одужає? — занепокоєно спитав я.

— Лікар каже, що хворі з таким діагнозом інколи одужують, але ремісія зазвичай триває недовго. Він гадає, що в нашому випадку ти… тобто він…— Джулія ледве стримувала сльози,