Престиж - Крістофер Пріст

Можу впевнено стверджувати, що прийняття рішення — найскладніший етап планування жахливого злочину. Попри численні провокації, я вважаю, що поводився терпляче й стримано. Хоча я ніколи не хотів завдати шкоди іншим людям, упродовж мого дорослого життя я часто присягався «вбити» або «поквитатися» з Борденом. Ці клятви, виголошені на самоті й здебільшого пошепки, відображають безсилу лють скривдженої жертви — саме в такій ситуації я часто опинявся з вини Бордена.

Тоді я навіть не розглядав можливість вбивства, але напад у Лоустофті все перекреслив. Одна моя половина перетворилася на привид, а інша повільно згасала. Того вечора Борден, по суті, знищив нас обох, і я жадав помсти.

Сама лише думка про розправу сповнювала мене такою радістю і втіхою, що моя вдача змінилася. Перебуваючи за межею смерті, я жив заради майбутнього вбивства.

Щойно рішення визріло, я зрозумів, що зволікати не варто і настав час діяти. Я сприймав смерть одного з близнюків як ключ до власної свободи.

Щоправда, я не мав досвіду у вчиненні насильства, тож, перш ніж перейти в наступ, мав ретельно обдумати, як це краще провернути. Мені хотілося обрати такий спосіб, щоб усе відбувалося швидко й особисті мотиви не викликали сумнівів — безпорадний помираючий Борден мав усвідомлювати, хто й за що вбиває його. Методом простого виключення я надав перевагу кинджалу. Уявивши моторошну картину, я знову відчув, як на мене накотилася гаряча хвиля збудження.

Логіка моїх роздумів була такою: отрута вбиває надто повільно, небезпечна у застосуванні й доволі безлика; постріл створює забагато шуму і, знову ж таки, не дає можливості встановити близький контакт із жертвою. Оскільки мені бракувало фізичної моці, я відкинув такі варіанти, як удар дрючком або задушення. Експериментальним шляхом я виявив: якщо я міцно, але без особливої напруги стискаю ніж із довгим лезом, мені вдається вдарити з достатньою силою, аби проштрикнути шкіру.

IV

За два дні після завершення підготовки я прокрався слідом за Борденом до Королівського театру в Болемі; його номер вважався окрасою тижневої естрадної програми. Це сталося в середу, день, коли у нього було заплановано два покази — денний та вечірній. Я знав, що під час перерви між виступами Борден має звичку усамітнюватися у своїй гримерній і дрімати на канапі.

Сховавшись за сценою, я подивився виставу, після чого рушив за Борденом похмурими коридорами й сходами. Коли він зачинився у гримерній і звична поза­лаш­тункова метушня стихла, я пішов за зброєю, а потім обережно повернувся до коридору, куди виходила кімната Бордена. Я тихенько пересувався з одного темного закутка до іншого, попередньо переконавшись, що поблизу нікого немає.

Я був одягнений у сценічний костюм із Лоустофту — моє улюблене вбрання, коли я волів лишатися непомітним. Проте кинджал був видимим, і якби мене хтось побачив, він би подумав, що лезо саме пливе в повітрі.

Перед гримерною я змусив себе трохи постояти, щоби вирівняти дихання і серцебиття. Повільно порахував до двохсот.

Учергове перевіривши, що в коридорі ніхто не з’явився, я підійшов до дверей і притулився до них чолом, м’яко, але наполегливо вдавлюючи обличчя у дерев’яні дошки. За лічені секунди моя голова пройшла крізь двері і я зміг оглянути кімнату. Там горіла одна-єдина лампа, заливаючи тьмяним світлом маленьке брудне приміщення. Борден лежав на канапі, заплющивши очі й склавши руки на грудях.

Я відступив у коридор.

Стискаючи кинджал у руці, я відчинив двері й увійшов усередину. Борден ворухнувся і глянув у мій бік. Я замкнув двері на засув.

— Хто це? — спитав Борден, примруживши очі.

Підтримання бесіди не було метою мого візиту. За два кроки я подолав вузький простір гримерної, скочив на канапу й осідлав його. Навалився йому на живіт ­усією вагою й обома руками заніс зброю.

Борден помітив кинджал, після чого перевів погляд на мене. У неясному світлі мій силует був ледве видимим. Я розгледів лише свої руки й тремтяче лезо, притиснуте до грудей ворога. Гадаю, я мав дикий, жахливий вигляд. Понад два місяці я не голився і не стриг волосся; обличчя було виснаженим. Мене переповнювали страх і відчай, коли я обхопив його ногами, готуючись завдати смертельного удару.

— Хто це? — задихаючись, повторив Борден. Він учепився в мої безплотні зап’ястя, намагаючись відштовхнути мене, але я з легкістю вивернувся.— Хто?

— Готуйся до смерті, Бордене! — вигукнув я, хоча розумів, що він почує лише скрипуче, зловісне шепотіння — все, на що я був здатен.

— Енджер! Зупинись, благаю тебе! Я не знав! Я не хотів зашкодити тобі!

— Хто з вас це зробив? Ти чи другий Борден?

— Про що ти говориш?

— То був ти чи твій брат-близнюк?

— Я не маю брата!

— Ти ось-ось помреш! Кажи правду! Це твій останній шанс!

— Я сам!

— Годі вже! — крикнув я, зціпивши пальці в замок, аби не впустити кинджал додолу. Якби я вдарив надто різко, зброя вислизнула би з моїх рук, тож я спрямував лезо прямісінько в серце Бордена й почав сильно тиснути, знаючи, що швидко досягну мети. Я почув, як вістря розрізало тканину і вперлося в шкіру.

Аж тут мій погляд затримався на перекошеному від страху обличчі мого противника. Він мляво рухав руками десь над моєю головою, марно стараючись вхопити мене. Щелепа відвисла, язик вивалився назовні, з ку­тиків рота текла слина, збігаючи підборіддям. Груди здіймалися від важких подихів.

Він силкувався щось сказати, але з губ зривалися лише нерозбірливі свистячі звуки. Було очевидно, що його охопила паніка.

Я завважив, що переді мною немічний, постарілий чоловік. Його волосся було посріблене сивиною. Під очи­ма виднілися мішки. Шию прорізали глибокі зморшки. Розпростертий піді мною, він боровся за своє життя проти безтілесного демона, що осідлав його й заніс кин­джал, готуючись убити.

Ця думка була мені огидна. Я не міг скоїти злочин. Не міг просто взяти та вбити його.

Страх, гнів, напруга — все це кудись зникло.

Я відкинув кинджал і скотився з канапи. Потім, усвідомивши власну беззахисність, відступив назад, стривожений думкою про можливий наступ.

Борден залишився лежати на канапі, уривчасто дихаючи й здригаючись всім тілом. Він досі боявся, але водночас відчував полегшення, звільнившись від моєї хватки. Я смиренно застиг на місці, пригнічений своїм вчинком.

Зрештою він опанував себе.

— Хто ти? — після пережитого переляку його голос зривався на підвищені тони.

— Я — Руперт Енджер,— прохрипів я.

— Але ж ти помер!

— Так.

— Як же ти?..

— Не треба було починати цю ворожнечу, Бордене,— мовив я.— Але вбивати тебе немає сенсу. Наша війна закінчиться інакше.

Я був приголомшений ганебністю свого задуму, раптом згадавши про моральні норми, що їх старанно дотримувався все життя. Як я міг помислити, що здатен холоднокровно вбити людину? Щиро засмучений, я відвернувся від Бордена й, докладаючи неабияких зусиль, почав втискатися в дерев’яні двері. Повільно проникаючи крізь них, я знову почув приглушений стогін жаху.

V

Замах на життя Бордена викликав у мене напад відчаю і відрази до самого себе. Я розумів, що зрадив себе, зрадив мій престиж (який нічого не відав про мої дії), зрадив Джулію, дітей, ім’я мого батька, всіх моїх друзів. Якщо я потребував якогось доказу, що ворожнеча з Борденом — жахлива помилка, я його отримав. Хоч би як ми ображали один одного в минулому, ніщо не виправдовувало ту ницість, до якої я опустився.

Охоплений