Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Іван на то спокійно і тактовно:
— Значить, я вас, пані, вже люблю, як свою тітку, а пані мене любитимуть, як свояка.
— Любий мій Іване, якби я тебе кохала… не як свояка… лиш як мужчину?..
— Так не можна, прошу пані.
Степанія закликала, немов ломила всякі перепони на своїй дорозі:
— Хто мені заборонить кохати когось так, як мені серце велить?..
Коли Іван мовчав, Степанія спитала:
— Іванчику… що ти зробив би, якби на дорозі твойого життя станула ще краща, ще миліша і ще багатша жінка, ніж моя сестрінка Галя?..
— Прошу пані, у моїй любові до Галі та її до мене багатство не має найменшого значення.
— Розумію, розумію, так воно справді! Так не забувай, Іване, що з любов'ю так річ мається: багатство для кохання — так, як паливо для печі. Холод руйнує здоров'я, убогість — кохання. Але не в тім діло. Відповідь же мені на моє питання з виключенням точки про багатство…
— Неможливо, прошу пані, щоб на дорозі мойого життя станула краща і миліша дівчина від Галі…
— Чому неможливо, Іване?..
— Тому, прошу пані, що кращої й любішої дівчини від Галі немає на світі.
— Кожний наречений уважає свою наречену найкращою й найліпшою на світі. Це лиш хвилеве засліплення, Іване.
Іван одчинив широко очі й запитав:
— Що значить «хвилеве засліплення»?..
— Іване, і в найпалкішому коханні все прийде отверезіння. Так само буде і з тобою. Тоді ти побачиш, що поза твоїм ідеалом, яким для тебе є Галя, ходять по землі жіночі єства, що визначаються ще ціннішими прикметами…
— Пані, я тих жіночих істот ніколи не побачу й не хочу їх бачити.
Степанія засміялась:
— Чи схочеш, чи не схочеш, Іване, то такі жінки ходять по світі, і я їх навіть особисто знаю. Особливо одну з них я знаю наскрізь…
Тут пані Гаєвичева нахилилася Іванові до вуха й шепнула:
— Вона так шалено закохалася у тобі, Іване, що сказала мені так:
«Коли Іван відкине мою любов, то мені життя так остогидне, що я скочу у став».
— Хто ж це такий?.. — дивувався Іван.
Степанія закликала радісно:
— А бачиш, Іване?.. Ти вже зацікавився тією жінкою!.. Чекай, я тобі назву її ім'я. Та найперше опишу тобі її. Отже, вона теж аристократка… з графського роду… Незвичайно багата… але в тебе це не грає ролі… Найкраще буде, як її порівняю з Галею… Вона красою може майже мірятися з Галею… Кажу «майже», бо хочу бути справедлива і під оглядом краси поставлю Галю на першому місці, а вона йде зараз після Галі… Тому кілька літ вона була ще краща від Галі… Але тому, що вона декілька літ старша, то хай Галя й зістане на своєму місці. Та зате у неї інші скарби, якими вона бере верх над Галею.
Перший скарб: вона незвичайно освічена та мудра… Всю французьку літературу вона напам'ять вистудіювала… Та найбільший її скарб — її глибоке, як безодня, чуття. Ох, її чуття — не озеро, не море, ні, це — океан, Іване… І подумай, Іванчику: весь цей океан її душі горить, кипить, шумить, шаліє, відколи вона тебе пізнала, Іване… Мені жаль, ах, як мені жаль тієї бідної, душею так багатої людини! Змилосердися над нею, Іване…
Іван не знав, чи йому при тому оповіданні сміятися з Степанії, чи спочувати комусь. Він запитав Степанію:
— Як же мені милосердитися над нею?..
Степанія стиснула пристрасно Іванові руку й застогнала:
— Іване, ти мусиш кохати ту жінку!..
— Ніколи, пані, за ніщо у світі. Мені дивно, як так може говорити недалека моя тітка, котра щойно поблагословила моє нареченство з своєю сестрінкою?!
— Ах, Іванчику, якби ти знав, якими лабіринтами блукає жіноча душа в погоні за щастям! Ця жінка ще мені рідніша, ніж моя сестрінка. Я так її люблю й вона мене так любить, що сказати можна: вона і я — усе одно.
— Вибачте, пані, я вас не розумію… Хто ж це ця жінка?
— Зараз я тобі скажу, Іване. Та перше всього я тобі обов'язана зрадити ось яку тайну: коли ти не кохатимеш цієї жінки, візьмеш великий гріх на себе, Іване…
— Для чого?.. — чудувався Іван.
— Вона мені дала слово честі, Іване, що без твоєї взаїмної любові заподіє собі смерть… У став скочить і — кінець…
Іван на те озвався:
— Шкода людини… Зрештою, не розумію, як може через мене скакати у став людина, котрої я не знаю й котра ніколи зо мною не балакала?..
— Вона прийде до тебе, Іване, і я хочу тебе приготовити на її прихід… Вона тебе спитає: «Чи кохаєш мене, Іване?..» Отже, уважай, Іванчику: одно твоє «ні» буде причиною її негайної смерті… Для того ти не смієш так їй відповісти…
Іван дивувався щораз більше:
— Що ж мені зробити?.. Адже я не можу зрадити своєї нареченої.
— Пожди, Іване, я щось видумаю, щоб не було зради і не було смерті…
Степанія сховала своє обличчя в долонях і хвильку важко думала. Опісля обізвалася з повагою, достроєною до питання зради й смерті:
— Я вже маю спосіб на рятунок…
— Який?.. — цікавився Іван.
— Мусиш, мій коханий Іване, для відвернення її самогубства їй сказати, що її кохаєш теж…
— Неможливо, пані, це ж буде зрада та неправда.