Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Коли всі три жінки мовчали, наче зачаровані і вже здавалося, що цьому мовчанню не буде ні кінця ні краю, Іван, заохочений німим і теплим та вимовним поглядом мавки, уважав своїм обов'язком перебити цю несамовиту тишу і став говорити ось якими словами:
— Я розумію ваше мовчання, достойна пані графине. Воно надихане вашим сумнівом, чи зможу я, чужа вам людина із низького, як-то кажуть, роду, дати вашій внучці, яку ви любите над усе, те щастя, на яке вона заслуговує своїм походженням, шляхетністю, красою й мудрістю. Однак найбільше щастя, не високий або низький рід, не багатство, герби та титули, лиш наймогутніша й одинока сила, ім'я якій: любов. Заява панни граф'янки нагла й несподівана для вас, достойна пані графине, тим більше свідчить про те, що вона мене любить так само, як я її. Я все був того свідомий, яка широка суспільна прірва викопана між вашою внучкою і мною. Тому, хоч я люблю її безтямно, я спершу не уважав себе достойним її та хотів лишитись по тім боці прірви й нести найтяжчий хрест, який людина двигнути може: добровільно зректися єдиного мойого щастя на землі — спільної долі з вашою внучкою. Та коли я побачив, що любов вашої внучки до мене — це не перелетна пташка химерної дитини, випещеної долею, тільки стихійна і тривала сила, котра обняла усе її невинне єство, тоді я, піднесений нею до її вершин і сам також душевно виріс у своїх власних очах і прийшов до переконання, що доля і щастя вашої внучки нерозривно й невідклично зв'язані зі мною. В цім переконанні мене скріпила ваша внучка думкою, що справжній аристократизм полягає не в гербах, не в скиртах збіжжя, не в тисячках десятин поля і мір грошей, лиш в аристократизмі духа. Я не є ні одним, ні другим аристократом, та проте, осяяний коханням вашої внучки, я чую в собі силу стати незадовго вже аристократом духа. І хоч би ваша внучка мала стати бідною, як найбідніша сирота, то все таки я непохитно рішений ділити з нею вічно спільну долю, як її чоловік, і вона як моя жінка. Ми обоє непохитно віримо, що під сонцем нашого кохання нам засяє найбільше щастя на землі, а через те ми будемо багаті, бо справжнє багатство випливає з щастя спільної любові.
Слова Івана Куценка, висказані з спокійною, поважною, достойною вимовністю, рішучістю та силою обдуманої й безвідкличної конечності, зробили на всі три жінки незвичайно глибоке вражіння. Та найсильніше схвилювали ті слова Степанію, хоч вона й не уважала докладно на їхній зміст. Вона головно упоювалася, неначе музикою, лагідним, м'яким і переконуючим голосом Івана й одночасно любувалася тим дивним, чародійним сяйвом, що ішло на неї від Івана та її розтоплювало, наче віск. І в такім настрої Степанія забула всю мету, задля котрої приїхала до матері, й викинула з голови своє безперестанне «ми аристократи» та почала жити й дихати одним лише бажанням, що її палило, як огонь:
«Я мушу зараз… невідклично… за всяку ціну його поцілувати!..»
Але ж як виконати цю божевільну думку у присутності граф'янки і графині?.. А втім… якби вона і знайшлася сама з Іваном у кімнаті, то що скаже її жіноча соромливість?
Але так неспокійно побивалася Степанія лише хвилинку. В найближчому часі вона з жіночою бистроумністю в такім випадку мала вже готовий план, а саме: вона намовить графиню, щоб зараз же згодилась на подружжя сестрінки з Іваном, а потім… що? Потому вона буде уважати, щоб акт і церемонія благословення наречених одбувалась по всім приписам традиції, значить, не тільки стара графиня, але й теж вона як тітка буде мати право не лише поцілувати Івана, але й вицілувати його досхочу…
Коли Іван скінчив свою коротку мову, графиня, оголомшена спершу словами внучки, опісля зворушена й піднесена думками Івана, обізвалась до Олени:
— Чи справді, дитино, кохаєш так дуже пана Куценка?
— Так, бабцю, — відповіла мавка й усміхнулась до Івана.
— Чи ти переконана, що в любові з ним найдеш щастя?
— Я вже найшла, бабцю, — сміялась мавка, — і я переконана, що те щастя буде вічне.
Графиня звернулась тепер до Івана Куценка:
— Чи ви будете в силі, пане Іване, вчинити мою внучку все щасливою?..
Іван відповів:
— Так. Відповідь вашої внучки є моєю відповіддю.
Графиня думала хвилину. Опісля звернулась до доньки Степанії словами:
— Що ж мені зробити, доню?..
Степанія відповіла з дивним поспіхом:
— Прошу згодитися на їх подружжя й гарно, дуже гарно їх поблагословити, як наречених…
Графиня розкрила широко очі:
— Як-то, доню?.. Адже ти…
Степанія впала у слова матері і поквапно сказала:
— Так… так, я колись… Тепер я думаю цілком інакше: нові часи, поступ… демократія горою…
— Значить, доню, ти не маєш нічо проти пана Куценка як чоловіка моєї внучки?..
— Борони боже, мамцю! Навпаки: я бачу, що пан Іван Куценко — це мужчина.
— Значить, доню, можна їх обоє поблагословити?..
Степанія заохочувала гарячково:
— Можна, можна, мамцю, не лиш можна, але треба і лицює… Мамо, поблагословім обидві їх обоє гарно… дуже гарно…
Степанія звернулась до сестрінки:
— Галюсенько і ви, пане Іване… Ви заручаєтесь перший раз… Не знаєте, яка має бути поведенція при тому святі… Зараз… я навчу вас… Підступіть обоє до бабці… так… Поцілуйте бабцю в руку… так… А ви, бабцю, вже забули заручинові звичаї… Давні часи… Поцілуйте Галю в голову… в уста… де хочете… а міцно… міцно… так…
