Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
— І не посмієте!
— Це ще невідомо. Ну от я запрошую вас повечеряти зі мною.
Брісенден підвівся, немов збираючись зараз же рушати до ресторану.
Мартін стиснув кулаки, кров стукотіла йому в скронях.
— «Увага, панове! Він їсть їх живцем! Він їсть їх живцем!»— вигукнув Брісенден, імітуючи закличніша, що рекламує пожирача змій на ярмарку.
— Я й справді міг би вас з’їсти живцем, — сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену постать Брісендена.
— Тільки я того не вартий.
— Навпаки, наша сварка нічого не варта, — відповів Мартін і щиро засміявся: — Признаюся, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і що ви це помітили, — не дивина, і тут немає нічого для мене ганебного. Бачите, я сміюся з забобонної стадної моралі, а от ви сказали правдиве слово, назвали речі їх іменами, і я вмить знову став рабом цієї забобонної моралі.
— Так, ви образились, — підтвердив Брісенден.
— Хвилину тому я справді відчував себе ображеним. Знаєте, це забобони ще з дитинства. Хоч я багато чого встиг навчитись, а все-таки іноді зриваюсь. У кожного свої ганджі, як то кажуть — свій скелет у шафі.
— Але тепер ви вже добре його там зачинили?
— А звісно.
— Напевно?
— Напевно.
— Ну, тоді ходім повечеряємо.
— Ходім, — сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, спробував розплатитися за віскі. Але Брісенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші назад на стіл.
Мартін скривившись, сунув їх у кишеню і ту ж мить відчув на своєму плечі зичливу Брісенденову руку.
РОЗДІЛ XXXII
Другого дня Марії довелося знову хвилюватися: до Мартіна прийшов ще один гість. Але цього разу вона не розгубилась і прийняла Брісендена з усією чемністю в своїй пишній вітальні.
— Сподіваюся, ви не дуже розгнівані моєю появою? — почав Брісенден.
— Ні, ні, навпаки, — вигукнув Мартін, потискуючи гостеві руку, і, підсунувши йому свого єдиного стільця, сам примостився на ліжку. — Але як ви дізналися, де я живу?
— Зателефонував до Морзів. Міс Морз сказала мені вашу адресу, і ось я тут. — Брісенден витяг з кишені тоненьку книжечку й поклав на стіл. — Оце вам книжка поезій. Прочитайте її і залиште собі.— А коли Мартін спробував протестувати, додав — Нащо мені книжки? Сьогодні вранці знов ішла горлом кров. Є у вас віскі? Звісно, ні. Ну, почекайте хвилину.
Він підвівся і вийшов. Мартін стежив за довгою постаттю Брісендена, і коли той обернувся причинити хвіртку, з сумом помітив, як над запалими грудьми гнулися його колись, певно, могутні плечі. Мартін дістав дві склянки і почав читати останню збірку поезій Генрі Вогана Марлоу.
Шотландського немає,— оповістив Брісенден, входячи в кімнату. — Цей пройдисвіт не продає нічого, крім американського віскі. Зате ось ціла пляшка.
— Я пошлю кого з хлопців по цитрини, — і ми зробимо грог, — запропонував Мартін. — Цікаво, скільки Марлоу міг заробити на цій збірці.
— Та, мабуть, доларів п’ятдесят, — відповів Брісенден. — Але для нього й це щастя. Мусить бути радий, що взагалі знайшов видавця, який ризикнув друкувати таку книжку.
— Отже, поетові не можна прожити з поезії?
І в голосі й на обличчі Мартіновім відбилося розчарування.
— Авжеж, ні. Який же дурень на це розраховує. От віршомази, як Брюс, Вірджінія Спрінг, Седжвік — це інша справа. їм непогано живеться. А справжні поети… Ви знаєте, з чого живе Марлоу? Вчителює в Пенсільванії, викладає в школі для хлопчаків, а з усіх відділів пекла це найжахливіший. Я б не проміняв свою долю на його, навіть коли б він дав мені за це п’ятдесят років життя. А притім серед сучасних риморобів цей поет виблискує, мов рубін серед скелець. А що про нього пишуть критики? Ну й нікчемні ці кляті людці!
— Взагалі про талановитих забагато пишуть люди без крихти таланту, — зауважив Мартін. — Чого от тільки не наплели про Стівенсона!
— Гадюче кодло! — вилаявся Брісенден. — Я пам’ятаю, з яким самовдоволенням вони довбли його за лист в обороні отця Дамієна[37], зважували все й виважували…
— Міряли його міркою власної мізерії,— додав Мартін.
— Так, це добре сказано. Вони поганять і загиджують Правду, Красу, Добро, а тоді ще поплескують вас по плечі й кажуть: «Славний пес, Фідо». Тьху! «Тріскотливі сороки в людській подобі», — сказав про них перед смертю Річард Ріль[38].
— Вони дзьобають зоряний пил, — палко підхопив Мартін, — хочуть спіймати метеорну думку генія. Якось я написав статтю про цих критиків, чи радше рецензентів.
— Ану покажіть, — жваво промовив Брісенден.
Мартін витяг з-під стола копію «Зоряного пилу». Читаючи рукопис, Брісенден раз у раз сміявся, потирав руки і навіть про питво забув.
— Та ви ж самі частинка цього зоряного пилу, занесена в край сліпих карликів! — згукнув він, дочитавши. — І, звісна річ, за цю статтю вхопилися у першому ж часопису?
Мартін заглянув до свого записника:
— Від неї відмовилося двадцять сім часописів.
Брісенден зайшовся сміхом, але одразу ж і закашлявся.
— Слухайте, не може бути, щоб ви не писали поезій, — сказав він, трохи віддихавшись. — Покажіть мені дещо.
— Гаразд, тільки тут не читайте, — попросив Мартін. — Мені хочеться порозмовляти з вами. Я вам дам їх додому.
Брісенден пішов від Мартіна, узявши з собою «Любовні сонети» та «Пері й перли». Наступного дня він знов прийшов і ще на порозі сказав:
— Дайте ще!
Брісенден не тільки запевнив Мартіна, що він справжній поет, але визнав, що й сам пише вірші. Мартін пойнявся щирим захватом від творів Брісендена і дуже здивувався, що той навіть не пробував надрукувати їх.
— Чума їм на голови! — відповів Брісенден Мартінові, коли той зголосився самому розіслати його твори по журналах, — Любіть красу задля неї самої,— була його рада, — а журналам дайте спокій. Знаєте що, Мартіне
Ідене, вертайтесь ви знову до моря, до своїх кораблів. Раджу вам від душі. Чого ви шукаєте в цих міських гнійниках? Ви самі себе вбиваєте, намагаючись оплюгавити красу на журнальний смак. Як це ви були процитували мені днями? Ага, — «людина — остання з ефемерид». Навіщо ж вам, останній з ефемерид, потрібна слава? Якщо ви здобудете її, вона вас отруїть. Слово честі, ви занадто безпосередній, занадто самобутній і розумний, щоби хлібитись такою потравою. Сподіваюся, що ви не продасте журналам і рядка! Служити треба лише красі. Служіть їй — і до біса юрбу! Успіх! Якого ж вам ще дідька треба, коли ви досягли успіху і в сонеті про Стівенсона, ще кращому, ніж «Видіння» Генлі, і в «Любовних сонетах», і в «Піснях моря»!