Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

боялася спати, — пам’ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюсь на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи там третьої шпори не можна відкидати. І вона не дає мені спати аж до визначеного часу. З цією шпорою я не розлучаюсь уже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п’ять з половиною годин вважив за недозволену розкіш. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном украй. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм видається блаженством, і тоді мені пригадуються слова Лонгфелло:

В морській безмовній глибині

Завмерло все в спокійнім сні.

Один стрибок у вічну тьму —

Плесне вода, і край всьому.

Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, а всі знання я здобував із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я хотів прославитися. А тепер слава для мене — пусте. Я хочу просто тебе, ти потрібніша мені за їжу, одяг, визнання. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати, довго, довго, цілу вічність. І менше як за рік мрія моя здійсниться.

Його сила, хвиля за хвилею, накочувалась на неї, і що більше опирався він, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди променіла від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тому завзятті життєвості та інтелекту, що клекотів у ньому. І на мить, на одну-єдину мить, вона відчула розколину в своїй непохитності, і крізь неї побачила Рут справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.

— І ще одне, — провадив Мартін далі.— Ось ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукає мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб’язкових справ і правничої тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов’язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди — і знищиш усю різницю, знищиш мене, знищиш те, що кохаєш. Моє бажання писати — це моя найжиттєвіша сила. Був би я недотепою — і ані мав би я бажання писати, ані ти не покохала б мене.

— Але ти забуваєш, — перехопила вона, поверхового жвавістю розуму помітивши аналогію, — що на світі бувало немало диваків-винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як вічний двигун. І все-таки їхні жінки, хоч і не співчували їхнім захопленням, любили їх і терпіли разом з ними, ба навіть заради них.

— Це правда, — відказав він. — Але не всі ж винахідники — диваки, інші голодували, б’ючися над яким-небудь корисним винаходом, і дехто таки домагався свого, це відомо. А я то й зовсім не прагну якоїсь неможливості…

— Але ти ж сам казав, що хочеш «досягти неможливого», — заперечила вона.

— То тільки образ. Я прагну робити те, що вже й до мене люди робили: писати і жити літературною працею.

Мовчанка Рут роздратувала його.

— Невже для тебе моя мета така ж химерна, як і шукання вічного двигуна?

Він почув відповідь Рут у потиску її руки, в ніжному материнському потиску, яким заспокоюють скривджену дитину. Для неї він тоді й справді був скривдженою дитиною, шаленцем, що хотів досягти неможливого.

При кінці розмови Рут ще раз нагадала Мартінові про неприязнь до нього її батьків.

— Але ж ти любиш мене? — спитав він.

— Люблю! Люблю! — вигукнула вона.

— І я люблю тебе, а не їх, і до їхньої неприязні мені байдуже, — радісно сказав він. — Бо я вірю у твою любов і не боюся їхньої ворожості. На цім світі все нетривке, крім кохання. Кохання не може ошукати, хіба що таке слабосиле, що мліє й спотикається на кожному кроці.

РОЗДІЛ XXXI

Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це йому справило й радість і прикрість. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна і завважила його схудле з голоду обличчя і стомлені, розпачливі очі. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку під заставлений велосипед: надходила осіння мряка, і замість костюма він мусив заставити велосипед.

— У вас є ще чорний костюм, — сказав лихвар, який знав усе майно Мартінове. — І краще не кажіть мені, що ви заставили його в того єврея, Ліпки, бо коли ви…

Лихвар так грізно зиркнув на Мартіна, що той поспішився вигукнути:

— Ні, ні, костюм у мене! Але мені він потрібний для деяких поважних справ.

— Ну, що ж, — відказав лихвар, трохи одійшовши, — мені він теж потрібний для поважної справи, і без нього я не можу дати вам грошей. Не думаєте ж ви собі, що я веду інтерес задля розваги.

— Але ж велосипед коштує сорок доларів і цілком справний, — доводив Мартін. — А ви дали мені за нього лише сім доларів. Та навіть і не сім, а шість із чвертю, бо ж відсотки ви наперед берете.

— Якщо вам потрібно ще грошей, приносьте костюм.

Після цієї відповіді Мартін кинувся геть з тісної, душної крамниці, і такий одчай підбився у нього на обличчі, що аж його сестру засмутив.

Не встигли вони привітатись, як підійшов трамвай на Телеграф-авеню, і зупинився взяти гурт людей, що вибралися до магазинів. Коли Мартін, допомагаючи сестрі сісти у вагон, потиснув їй руку, вона зрозуміла, що він не поїде з нею. Стоячи на приступці, Гертруда глянула на змучене братове лице, і знов їй стислося серце.

— Ти не їдеш? — спитала вона. І ту ж мить зійшла з приступки.