Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

— А якщо тобі не пощастить? Ти ж повинен думати й про мене, Мартіне.

— Якщо не пощастить? — Він хвилину дивився на Рут, наче вона сказала щось неймовірне, — але раптом очі його заблищали. — Якщо не пощастить, я стану редактором, а ти редакторовою дружиною.

Вона нахмурила брови на цей жарт — так мило, так чарівно, що він обняв її і зцілував ті хмарки.

— Ні, годі вже, годі,— повторювала вона, зусиллям волі звільняючись від чарів його мужньої сили. — Я розмовляла з татом і мамою. Ще ніколи я з ними так не змагалася. Я змусила їх вислухати себе. Була непоштивна до них. Вони до тебе неприхильні, ти сам це знаєш, але я так довго переконувала їх у глибині свого кохання, що батько нарешті погодився прийняти тебе до своєї контори, хоч би й зараз. Навіть сам запропонував одразу ж платити тобі достатню суму, щоб ми могли побратися і купити собі десь невеличкий котедж. Це дуже мило з його боку, правда ж?

Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн, якого вже не носив при собі, і пробурмотів щось невиразне. Тим часом Рут провадила далі:

— Одверто кажучи, — тільки ти не ображайся, це я кажу, щоб ти знав, як справи стоять, — йому дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він вважає тебе ледарем. Я-то певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти тяжко працюєш.

Ні, цього навіть і вона не знає,— подумав Мартін.

— До речі,— сказав він, — а що ти сама скажеш про мої погляди? Тобі вони теж здаються такі радикальні?

Він дивився їй просто в вічі і чекав відповіді.

— Мені вони здаються… ну… сумнівними, — відповіла вона врешті.

І це була вся відповідь. Мартін відчув, як життя засновує така сірятина, що навіть забув за пропоновану роботу. А Рут, зважившись дійти аж так далеко, погодилась терпеливо чекати відповіді до наступної нагоди.

Чекати їй не довго довелося. У Мартіна до неї теж було запитання: йому хотілося вияснити, наскільки міцна її віра в нього. І через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут свою «Ганьбу сонця».

— Ну, чому ти не хочеш стати репортером? — вигукнула вона, коли він скінчив. — Ти так любиш писати, що, безперечно, мав би успіх. А згодом міг би зробитись відомим журналістом. Деякі спеціальні кореспонденти дістають великі гонорари, а поле їхньої діяльності — увесь світ. їх посилають скрізь: у серце Африки, от як Стенлі[34], брати інтерв’ю у папи, досліджувати невідомі куточки Тібету.

— Отже, тобі не подобається моя стаття? — спитав Мартін. — Ти гадаєш, що в кращому разі я міг би стати тільки журналістом, але ніяк не письменником?

— Ні, ні, мені стаття дуже подобається. Читається вона чудово. Тільки я боюся, що вона занадто важка для звичайних читачів, — принаймні для мене. Вона звучить прекрасно, але я її не розумію. Занадто багато спеціальної термінології. Бачиш, любий, ти занадто любиш крайності, і те, що ясно тобі, може бути зовсім не ясне для інших.

— Так, у статті багато філософських термінів, — тільки й міг він відказати.

Мартін ще був схвильований читанням статті, де він висловив найзріліші свої думки, і присуд Рут приголомшив його.

— Може, це й невдало написано, — сказав він. — Але невже тебе нічого тут не вразило, в самій ідеї?

Вона похитала головою.

— Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.

— Його містицизм — ти це розуміла? — здивувався Мартін.

— Так. А ось твого нападу на нього не розумію. Звісна річ, коли говорити про оригінальність…

Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав. І лише перегодом почув раптом, що вона щось говорить йому.

— Кінець кінцем, твоя творчість — тільки забавка для тебе, — сказала вона, — Але чи не годі вже бавитись? Пора вже серйозно подумати про життя, — про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.

— Так. Батько пропонує…

— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі в неї зайшли слізьми.

— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.

— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі.— Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїхось інших творів?

— Але хтось інший свої твори продає, а ти… ні.

— Це не відповідь на моє запитання. Ти Не віриш, що література — моє покликання?

— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила вона, — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

— Так, ти бакалавр мистецтв, — замислено сказав він, — мусиш розумітися… Але це ще не все, — почав він після прикрої для обох мовчанки. — Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен свого успіху. Я подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати у поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи моє писання, я тебе прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання.

Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доможуся успіху, слово честі! Пам’ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба відбути учнівство. І я таки вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш — я забув навіть, що таке спокійний соя. Мені здається, що мільйони років минули від тієї пори, як я спав досить і прокидався тоді, коли був виспаний. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг, — рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу.

Коли мене хилить на сон, я замінюю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б’ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що