Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Воші пили й розмовляли. Говорили вони про різні речі і по черзі замовляли нові порції. Мартін, і сам міцний, дивувався, як багато міг пити Брісенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін переконався, що той знав чи не все на світі і що це йому вдруге довелося спіткати людину високого інтелекту. Але він помітив, що Брісенден мав те, мого бракувало Колдуелові; він мав внутрішній запал, гостру проникливість, хист невтримного лету думки. Мова його просто потоком бурхала. З його тонких губ злітали, наче машиною карбовані, гострі ущипливі фрази. А тоді їх змінювали ніжні й лагідні слова, соковиті і яскраві образи, повні чарів та краси, що ніби крили в собі таємничу незбагненність буття. І знов його тонкі губи були наче бойовий ріг, з якого чувся грізний гуркіт космічної боротьби, — у висловах, дзвінких, як срібло, і осяйних, немов зоряні простори, — і провіщали вони останні досягнення науки. А водночас це була й мова поета, надприродна істина, невловна, якої словами не віддаси, але яку, проте, можна відчути з незбагненних асоціацій, породжуваних звичайними словами. Силою свого ясновидства Брісенден сягав аж за найдальші межі нашого досвіду, туди, де людська мова вже зовсім безпорадна, і вмів завдяки своєму магічному мистецтву звичайні слова начиняти невідомими значеннями, і відкривав тим самим Мартінові істини, неприступні пересічним душам.
Мартін забув те неприємне враження, яке спершу справив на нього Брісенден. Він побачив те, про що досі тільки в книжках читав. Оце був великий розум, справжня людина, гідна глибокої пошани. «Перед вами я падаю ниць», — думав про себе Мартін.
— Ви вивчали біологію! — промовив він уголос і з притиском.
На його подив, Брісенден заперечливо похитав головою.
— Але ви говорите істини, що їх може підтвердити тільки біологія, — наполягав Мартін, у відповідь побачивши лише порожній погляд співрозмовника. — Ваші висновки збігаються із змістом книжок, які запевне ви читали!
— Дуже радий, — мовив на те Брісенден, — що мої поверхові знання дали мені змогу найкоротший шляхом підійти до істини. А взагалі я ніколи не сушу собі голови тим, маю я, слушність чи ні. Кінець кінцем, це байдуже. Остаточної істини людині не дано збагнути.
— Таж ви послідовник Спенсера! — радісно вигукнув Мартін.
— З ранньої юності не брав у руки його книжок. Та й тоді читав лише «Виховання».
— От коли б я міг набувати знання так легко, — казав Мартін через півгодини, коли ближче познайомився з духовним багатством Брісендена. — Ви чистий догматик, і це вражає мене найбільше. Ви догматично проголошуєте останні здобутки науки, до яких вона доходила лише по тривалому аналізі. Ви в одну мить робите правильні висновки. Ви справді підходите до істини найкоротший шляхом. В якийсь надрозумовий спосіб, і то з швидкістю світла, вам розкривається суть.
— Атож, колись саме це збивало з пантелику моїх учителів, отця Джозефа й брата Деттона, — відказав Брісенден. — Ні, ні, я тут ні до чого, — поспішив він додати. — Просто щаслива доля закинула мене в католицький коледж. А ви де здобували знання?
Розповідаючи про себе, Мартін заразом вивчав Брісендена, перебігаючи поглядом з його довгобразого аристократичного обличчя на похилі плечі, і навіть розглядав його кинуте на сусідній стілець пальто, де кишені повіддималися від напханих книжок. Обличчя й довгі тонкі руки Брісендена вкривала засмага, навіть надмірна. Мартінові це видалося загадкою. Було ясно, що Брісенден не з тих, що більше бувають просто неба. Де ж могло його так опалити сонце? Ні, тут щось непевне й хворобливе, подумав Мартін, усе так само пильно вивчаючи запале й вузьке Брісенденове обличчя, оздоблене орлиним носом, таким витонченим і гарним, якого ще ніколи Мартін не бачив. На перший погляд очі його нічим не виділялись: середнього розміру, немовби карі на колір. Але в них жеврів огонь, і вираз усе був якийсь мінливий, чудний та суперечливий. Суворі й невблаганні, вони в той же час чомусь викликали жаль. Мартінові стало шкода Брісендена. Він і сам не розумів чому, але невдовзі дізнався.
— Та я сухотник, — недбало кинув Брісенден трохи згодом, згадавши Мартінові про свій приїзд із Арізони. — Я прожив там майже два роки, лікуючись повітрям.
— А ви не боїтесь нашого клімату?
— Боюся?
Брісенден цілком спокійно повторив це слово. Але Мартін, глянувши на його аскетичне лице, зрозумів, що ця людина нічого не боїться. Очі у Брісендена звузились, як у орла, ніздрі роздулися, — аж і Мартінові дух забило, коли він дивився на це горде обличчя, зухвальне, рішуче й грізне. Мартін затремтів з хвилювання. «Яка велич!» — подумав він, а вголос продекламував:
Ні, під ударами лихої долі
Чоло скривавлене ніколи не схилю[36].
— То ви любите Генлі? — мовив Брісенден, і враз погляд його став теплий і ласкавий. А певно, де ж ви можете не любити його. Так, Генлі! Смілива душа! Серед сучасних журнальних віршомазів він як гладіатор серед гурту євнухів.
— Ви не любите журналів? — обережно запитав Мартін.
— А ви любите? — гаркнув Брісенден з такою люттю, що Мартін аж здригнувся.
— Я… я пишу, тобто пробую писати для журналів, — пробурмотів Мартін.
— Ну, це ще нічого, — полагіднішав Брісенден. — Ви пробуєте писати, але не маєте успіху. Я ціню і шаную ваші невдачі. Уявляю собі, що ви пишете. Для цього мені не треба навіть читати ваші твори. В них є одна хиба, що відстрашує журнали. В них є глибина, а журналам це не потрібно. Вони збирають усякий мотлох і дістають. усього цього вдосталь, тільки не від вас, певна річ.
— Я не цураюся і чорної журнальної роботи, — сказав Мартін.
— Вірніш, навпаки… — Брісенден замовк на хвилину і, безцеремонно оглянувши вбогий одяг Мартінів, його стару краватку, обтріпаний комірець, лискучі рукава й потерті манжети, спинив погляд на його запалих щоках. — Навпаки, чорна журнальна робота цурається вас, вона така далека від вас, що ви ніколи не матимете в ній успіху. Слухайте, друже, ви, певно, образитесь, якщо я запропоную вам чогось поїсти?
Мартінові кров ударила в обличчя, а Брісенден задоволено розсміявся.
— Сита людина ніколи б не образилась на таку пропозицію.
— Ви диявол! — обурено скрикнув Мартін.
— Я
