Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Я зайнялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в неї такі незвичайно червоні, що я встидалася за неї.
– Чому варите заодно самі чай? – спитала в мене нараз. – Чому не заставляєте до того своєї старої Домки? Гу, який це страхопуд! – додала, ніби жахаючись. – Дивиться на мене так дивно, що мені насувається іноді думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене!
– Я люблю те сама робити, – відповіла я їй спокійно, не звертаючи увагу на її послідні слова. – Це не трудна робота. Крім того, не хочу старої жінки занадто трудити, вона й без того обслугує мене більше, ніж повинна за свою платню. Прив'язалася до мене, бог знає чому, і вештається, задля мене і так досить!
– О, ви! – кликнула румунка з якимось усміхом, про котрий не можна було знати, чи він добрий, чи злий. – Ви не знаєте, що з такими людьми не варто бути добрим? Мужик все мужиком!
– Ну, це річ погляду.
– Ах, що там річ погляду! Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугує, а коли хто вже раз паном, то най панує. Це також щось «боже» у вас, чого я не терплю. У нас інакше; бодай я не журилася би много такою старою квіткою. A propos[103] – додала пустотливо, – чи не вміє вона припадком ворожити?
– Не знаю. Не питала в неї ніколи про те.
– Бо, бачите, в неї уста все затяті і аж викривлені, чоло зморщене, погляд мрачний. О панно, панно Верковичівно, вона мусить займатись ворожінням!
– Я би цього не сказала! – відповіла я. – Але знаю, що вона змінилася, як сама оповідала, від часу, коли стратила своїх двох синів в страшний спосіб. Старшого, котрий був чемний і добрий, гординя своїх родичів, застрілив молодший, вже змалку лихий. Сидів довго, довго в арешті, а вона, щоби собі хоч того урятувати, – не вірила, бідна, що це справді рідний брат зробив, – крутила в суді, куди її також покликували, говорила неправду, і за то також покутувала. По мені мороз проходив, коли розповідала мені це. Тепер чоловік її лежить у шпиталі, а вона ходить на роботу і з того удержується. Тому в неї погляд мрачний, і тому, може, пригадує вам відьму.
– Це ще і трагічне, – замітила румунка, а по якійсь хвилині задуми сказала: – В нас то хоч ворожка розважить чоловіка, коли йому нудно, а тут!
Вона звернулася до Орядина і попросила його защіпнути їй бранзолетку на правій руці, котра в тій хвилині розімкнулася. При тім сперла свою гарну, білу, перснями украшену руку на його коліно, і незважаючи на те, що він, защіпивши бранзолетку, взяв її руку в свою долоню і ніби дивився на якийсь перстень, говорила далі:
– В нас майже кожна селянка вміє ворожити. Не раз ідеш і подиблеш кусник якої шмати або що-небудь інше, то сам не знаєш, яким чином опинилось воно тобі під ногами і чому. О, в нас розуміються на ворожбі – comme il faut![104]
Я усміхнулася.
– Не смійтеся, ні! – говорила вона зовсім поважно. – Впрочім, ви переконаєтеся о тім самі; ми поїдемо конче на село! – Тут звернулася живо до Орядина і Оксани і заявила їм, що з поворотом до Румунії забере мене з собою. – Це добра думка в мене, не правда ж?
– О, певно! – відповів з поспіхом Орядин. – Панна Верковичівна забавилася би там, повеселішала і прийшла би до сили по послідніх напруженнях.
– Ще й як прийшла би до сили! – Із тими словами румунка розсміялася. – Вона віддасться там, пане Орядин! Я вишукаю їй там якусь партію, якого гарного боярина, і той виб'є їй всі книжки з голови. Хто ж бо бачив щось подібне, щоб дівчина сиділа як писар при столі? Фе!
Вона сказала це так комічно, що ми мимоволі розсміялися. Орядин присунувся ближче з своїм кріслом до неї і грався її коралями. Вона це замітила.
– Що варте таке життя, а то ще для дівчини? То вже мужчина на те, щоби ломив собі голову над книжками; жінка на те, щоб лиш любила. Представте собі лиш, пане Орядин, як ученій заявити любов? Як можна з нею взагалі про любов говорити? Чи ви говорили би?
Він спаленів і розсміявся вимушеним, голосним сміхом.
– Бачите? – кликнула вона тріумфуюче.
– Бачу, – відповів він все ще зі сміхом, а опісля додав: – Якийсь поет каже десь: «Життя – то нужденна комедія, повна глупоти і сліз», а я, Орядин, додаю, що було би ще нужденніше, коли б не було тієї крихітки любові, що сама одна осолоджує і прикрашує життя та надає йому вартості.
– Чуєте, панно Верковичівно, чуєте, що пан Орядин каже? – запищала вона до мене, а я звернулася в тій хвилині до вікна, щоби укрити легкий рум'янець, що виступив мені бог зна з якої причини на лице.
– Чую, – відповіла я.
– І що ж скажете ви тепер?
– Скажу тепер так, як казала ї перше, що найкращим часом в житті є справді час любові. Зазнавати любові дуже гарно, розуміється, кому судилося!
– О, любові можна всім зазнавати, коли тільки хто хоче!
– Так ви думаєте? Я гадала трохи інакше!
– Ви! ви такі «божі», що думаєте все інакше, як звичайні люди! – закинула з легким глумом.
– Любов – то поважна річ, хоч би і в жарті, – остерігала Оксана напівповажно, напівжартом.
– Ну, так, – обізвалася румунка, не надумуючись, а по хвилині додала: – Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю їх. Не можу говорити, що не люблю товариства, коли люблю його. Не можу казати, що монаше життя то мій ідеал, коли таким не є. Не можу казати, що писання, хоч би і одного листа, ущасливлює мене, коли, противно, нудить мене на смерть.
Всі ми сміялися.
– Ви справдішня жінка, наскрізь «жінка»! – замітив з тонкою іронією Орядин.
– Це правда! – відповіла румунка. – Така правда, як, наприклад, те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батьківщиною, за своїм товариством і знайомими!
– Шукайте розривки, робіть знайомства! – радив Орядин.
– О, знайомства! – закликала вона насмішливо. – Тутешні жінки не мають ніколи часу, і не побачиш їх ніколи, і не діждешся їх ніколи!
– Це правда, – вмішалася Оксана. – Наші жінки працюють дуже тяжко.
– Ах, вони кухарки!
– На жаль, і то правда! – відповіла Оксана.
– Але вони самі тому винні.
– Ті, що не хотять вірити в поступ, у те, що їх положення може поліпшитися, – ті винні!
– Я не знаю, як ви те розумієте, пані Оксано, – закинула живо румунка, котра не зрозуміла ясно слів молодої жінки, – але я вам кажу, що я думаю. Ваші жінки – то як фіалки, але на фіалки не дивиться жоден мужчина.
