Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Я почала терти нервово руки і ходити по хаті. Це чинила я майже несвідомо все тоді, коли мене взяла розпука або неспокій.
Чи все те було наслідком способу мого думання, чи тому, що я жила сама і була незаміжня? Марко говорила стільки разів, що чоловік і жінка повинні іти разом, що одно доповняє друге, – чи це дійсно так? Мені пригадується філософування молодої малярки, котра заодно каже, що чоловік з незвичайними спосібностями ума не повинен в'язатися за ніяку ціну в світі з другою істотою; що він повинен розвиватися сам, без впливу тої другої істоти, щоб не піддатися з часом, не статися рабом того впливу, і жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
Не знаю, по чиїй стороні правда, але відчуваю ясно, що одно стане мені спасінням, а то праця! Слава тобі, Боже, що вона остається мені і що я можу в ній шукати щастя. Коли потопаю в ній цілою душею, тоді всі, що заколочують мій спокій, відходять від мене далеко-далеко, і я не чуюся ані самотньою, ані непотрібною, але, противно, чуюся міцною, самосвідомою, спокійною…
. . . .Тут кінчиться Наталчин дневник.
XIV
В три неділі пізніше появилася румунка з Орядином в театрі в ложі. Побачивши десь поміж видцями Оксану і Наталку, вона нахилилася до Орядина і прошептала:
– Отже, вона тут; таки послухала і прийшла. Знаєте, вона, властиво, дуже гарна і могла би мужчинам дуже подобатися.
По його лиці пробігла полумінь.
– Ну так, – відповів змішаний, мов приловлений на забороненім учинку.
– Ви знаєте, про кого я говорю? – спитала вона.
– Про Верковичівну.
– То ви слідили за нею? – скликнула майже вголос.
– Але ж ми, очевидно, в одній і тій самій хвилині замітили її… по волоссю! – відповів з притиском і холодно. – Прецінь її волосся мусить впасти в очі!
Їй причулося, що в його голосі при послідніх словах крилася злоба, і то успокоїло її.
– Але вона не віддасться, Васіллі!
– Ні, – відповів сухо.
– А знаєте чому?
– Чому?
– По-перше, тому, що поводиться так гордо, мовби походила прямісінько з князівського роду, а по-друге, вона зовсім убога, а до того ще якась компаньйонка.
– О, то не завадило б їй, що вона компаньйонка, – замітив він.
– Не завадило би, коли б не була, як кажу, така горда; впрочім, ні, подумайте лиш, компаньйонка!
– Але ж вона тепер не компаньйонка, вона й не є нею з заводу і давно не була нею. її не можна навіть трактувати як таку, і я переконаний, що у покійної Марко вона не була простою, буденною товаришкою.
– То тепер вона гувернантка і учить чужі діти за гроші…
– Бо не хоче сидіти на ласці у своїх кревних.
– Гадаєте? Ха-ха! Бо бавиться в горду. Я її вже пізнала.
– Справді?
– Справді, і тому не віддасться. Представте собі: у нас пробував недовгий час брат мого мужа, молодий, живий, прегарний мужчина. Раз нудилися ми страшенно і він спитав, чи в мене нема під рукою яких знайомих дам, з котрими можна би забавитися для розривки. Я оповіла йому про неї, а він і наперся іти до неї. І що ви думаєте? Ви думаєте, що вона була мені за те вдячна, що я дала їй можність познайомитися з нежонатим і маючим чоловіком? Борони Боже! В першій хвилині мов налякалася нас; а відтак вдивилася в нього своїми великими миготячими очима, немов хотіла зглибити всі думки його, а опісля закуталася в таку гордовитість, що від неї аж морозом віяло. Бачите, так мовби чинила нам ласку, що прийняла нас, а не ми їй, що відвідали її в її келії. Я лютилася тоді так, що тиждень не могла дивитися на неї; він сміявся. «Це вона тому була така, що і ти була зі мною, – говорив він, – але ми знаємо, що тихі води береги рвуть. Коли зложу їй візит сам, зм'якне зараз». Щось в два дні по тім убрався якнайстаранніше, вистояв свою годину перед дзеркалом і пішов знов до неї, ніби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Відтак відніс книжку, а вона не просила його навіть сісти! Тоді лютився так, що я не бачила його ще такого, а я сміялася так, що страх! «Що собі та компаньйонка думає, властиво? – вигукував він. – Що, може, по неї прийде хтось? Що з нею ожениться хтось? З такою, що жила досі з примх великих дам?» Він забув, що вона не була вже й компаньйонкою, а хіба лише швачкою! Ви знаєте, Васіллі, – додала шепотом, – що вона шиє від якогось часу також за гроші? Я перехопила недавно її стару protege[106], як несла спідницю для якоїсь міщанки. Мені впала барвна матерія в очі, і я кажу: «О, це гарне, чиє це?» А вона каже: «Одної міщанки». – «Хто шив?» – питаю. А вона – ляп! що панна. «Як? – кажу і чинюся, ніби дурна, – вона уміє кравецтво?» – «Вона не шиє паням, – каже, – бо не має стільки часу, а міщанські спідниці і кафтаники – то так лиш летять з її рук. От, – каже, – все добре, як і звідси капне щось. Бідна сирота бореться з життям, як може, та й тому і Бог її не опускає!» Отже, вона аж така убога, Васіллі! А хто би того всього не знав, думав би, що вона бог знає хто. Вона глядить вперед себе так, як ті справдешні аристократи; не знаю, у кого вивчилася вона так того. Ви знаєте, Васіллі, як високо аристократи носять голови? Носять їх високо, а дивляться вниз. Не обертають голови то в одну, то в другу сторону, ні, вони лиш очима водять. Того вивчилася вона, мабуть, уже змалку, бо чинить це зовсім невимушено. Коли підведе свої очі вгору, то я лякаюся її чогось. В неї такі дивні очі, Васіллі! Такі великі, мов нерухомі, і миготять аж лячно! Брат мого мужа казав, що вона пригадує якусь рейнську русалку, чи щось таке. Що то за мара, Васіллі?
Він оповів їй легенду про Лореляй.
– Ах, то вона, певно, думає, що й вона така гарна! – зашепотіла вона
