Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

Чи це не було би добре? Нехай він лиш в оцю ідею вдумається, нехай скаже, чи на ній нема чогось умного? їй обіцяло вже багато осіб взяти уділ в тій праці, як: педагоги, історики, природознавці, писателі і т. і., одним словом, люди знання. Вона хоче то заложити en gros[100]. Воно не може статися за 24 години, але вона мусить цю ідею зреалізувати. Коли б їй удалося ввести цей план в життя, то воно становило б найкращий «passus»[101] її життя.

Він був потрохи зчудований характером цеї справи, однак признав, що її думка «знаменита». На жаль, у нього нема стільки часу, щоби міг прилучитися до того гарного діла. Він занадто невільник свого заводу, а крім того, рад би позбутися всього, що носить назву «іспит». Досі переслідувала його недоля, а тепер хотів би все здогонити, в чім спізнився.

Але, може, в нього є які учені знайомі, може, і жінки які? – допитувалася знов Оксана.

– О ні, нема! Нема ніяких!

А однак вона бачила його майже все з женщинами; наприклад, взимі з лижвами на плечах!

Він дивився на неї через хвилю мов не своїми очима, паленіючи аж під волосся.

О, щодо того, то це зовсім інша річ, відповів. Дами, при котрих можна його так часто бачити, – це жінка і донька його принципала. Він там немов дома, і тому нема в тім нічого дивного, що товаришить їм часто. При сих словах спинився його погляд тайком на мені. Я сиділа з спущеними віями, спаленівши ледве замітно.

– І що ж це за дами? – питала з цікавістю Оксана. До якої категорії можна б їх зачислити? Бо вона ділить собі жіноцтво на категорії, а то: на господині, на учені, на писательки, на артистки, на репрезентантки і т. д. Чи вони дуже інтелігентні? Коли донька вдалася в батька, котрого вона знає особисто, то мусить, певно бути дуже умна. Він чоловік незвичайно бистроумний, а його бридке обличчя пригадує їй все бюст Сократа. Впрочім, жартувала, можна би в нім ще й тепер залюбитися.

– Ті дами, – відповів він, – суть лиш ґаздині і репрезентантки; донька дуже музикальна і танцює дуже гарно.

– Вона гарна, – щебетала свобідно молода жінка, – але дуже зарозуміла.

Він удав, що не чує її.

– Вона має бути багата, – говорила далі Оксана, – і має мати дуже багато поклонників!

Він здвигнув плечима. Що це його обходить? Опісля відповів лаконічно, що «так», і вдивився уважно у кружки диму із своєї сигари.

– Це і чинить її деколи інтересною, – докинув ще.

– Оскільки?

– Ну, коли вона відпекується від женихів. Вони не мутять цілком її душевного настрою. Вона така певна в своїм поведенні, думки її такі вироблені, і вона так розуміє кермувати ними, мовби вони лиш на те були, щоби їй піддавалися…

– Отже, вона – царівна! – кликнула Оксана (а я так і прокинулась при тім слові), а опісля додала зниженим тоном, мов в задумі: – Вона полька.

Він відповів, що полька.

Вона не прилучилась би до її проекту, правда, що ні?

О ні! вона не займається такими справами. При ній не приходить чоловікові навіть на думку щось подібне. Вона не розуміє таких ідей. Але вона про те все свідомий, скінчений характер. Вона належить до тих істот, котрі беруть життя так, як воно є; не дивиться на нього, як на який тяжкий обов'язок або на яке марне діло. Одним словом, вона вірить в існування щастя. Це подобається йому в неї. Впрочім, вона його нічо не обходить.

Мій погляд спинився на нім повно, довго. Чому накидувалося мені знов якесь прикре немов почуття, немов пересвідчення, що ми віддалилися ще дальше від себе?

– Ми всі хотіли би вірити в існування щастя, або, може, і віримо всі! – обізвалась я, усміхаючись. – Хто знає!

– Ну, так, вірити! Але не кожний має дар бути щасливим, а в неї є до того дар, – відповів він. – Суть різнородної натури…

Саме в тій хвилі почав старий стінний годинник вигравати якусь мелодію. Цей годинник остався мені по бабуні, я взяла його з собою сюди до пані Марко. Одного разу – ще дома, – коли Орядин прийшов був в якійсь справі Маєвського до нас, т. є. до вуйка, чув, як цей годинник грав. Запевняв мене тоді при відході, що прожив дуже милий вечір…

Тепер замовк, мов на розказ, разом з нами і, прислухаючись грі, потонув в якусь задуму.

Оця ніжна безпретензійна музика дзвеніла, мов прегарна казка з давніх, минулих часів. Вона оповідала гармонійно і мило якусь простеньку, поетичну подію. Надала нам ніби інший взір і слух і наповнила серця якимсь тужливим сумом…

Чи це була оця мелодія, котру він тоді чув? Тоді, коли життя лежало ще перед ним, повне надій і блиску, а я, спрятавшися в незамітний кут кімнати, слідила за ним мовчки, неустанно гарячими, ожидаючими очима, слідила о кожний його рух!

Його очі шукали тепер мого погляду, а коли стрілися, налякалися ми обоє.

Опісля сказала я трохи нервово:

– Оця музика пригадує мені завсіди мою дорогу бабуню, а коли нагадую її, обгортає мене глибока туга за спокоєм. Що це таке може бути? – А трохи згодом і немов по хвилевій задумі додала я: – Мені такі цілком старенькі дами симпатичні. В своїй тихій простоті і побожності були такі коректні і великі, наприклад, як моя бабуня. Ви її не знали, пане Орядин, але в неї був дуже сильний дух, і вона була дуже справедлива.

– Її чоловік був військовий, споминали ви раз, Наталочко, правда? – закинула Оксана.

– Мій дід був капітаном. Бабуня оповідала, що жила з ним так прегарно! Твій дід (оповідала мені раз, не пригадую собі вже, при якій нагоді) був ніжний і привітний супроти мене; взагалі не бував ніколи таким, як теперішні мужчини, що попросту не мають лиця, що перед ними мусять дівчата упокорюватися! О, вона не любила, як казала, модних мужчин!

– Це правда, – обізвалася задумчиво Оксана, – теперішні подружжя інші; навіть і щасливі подружжя.

– Вірність виходить з моди, – говорила завсіди бабуня журливо.

– Цього я не сказала би, – закинула молода жінка, – але тепер всі такі «всезнавці», такі зів'ялі! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую не раз, як наша молодіж кепкує собі з старих. Оця безілюзійність наших часів змоглася вже аж до крайності і робить людськість не раз брутальною, а молодіжі вона зовсім не до лиця. Може