Фальшивомонетники - Андре Жід

би їх задіяти. Я заздрю ченцеві-картезіанцю, який підпорядковує свою гордість правилам ордену; я заздрю кожному, кому кажуть: «Я покладаюся на тебе». Я заздрю солдатові... Або радше, ні, я не заздрю нікому; але моя внутрішня розтривоженість пригнічує мене, і я прагну дисциплінувати її. Це так, ніби я відчуваю в собі стиснену пару, вона може вихоплюватися з мене зі свистом (у формі поезії), штовхати поршні, крутити колеса; або навіть вибухнути й рознести машину на друзки. Ти знаєш, через яку дію, як мені іноді здається, я міг би виразити себе найліпше? Це... О я добре знаю, що не накладу на себе руки; але я чудово розумію Дмитра Карамазова, коли він запитує у свого брата, чи той розуміє, що можна заподіяти собі смерть у пориві ентузіазму, через надмір життя... через вибух життя.

Незвичайне сяйво струменіло з усього його єства. Як він добре говорив! Олів’є милувався ним у якомусь екстазі.

— Я теж, — боязко промурмотів він, — я теж розумію, що можна накласти на себе руки; але це може статися лише після того, як ти пережив таку сильну радість, що все подальше життя перед нею блідне; таку радість, що спонукає тебе подумати: «Цього досить, я задоволений, більше ніколи я не...»

Але Бернар його не слухав. Він замовк. Який сенс говорити в порожнечу? Небо знову потемніло для нього. Він дістав свого годинника:

— Мені пора. То ти кажеш, сьогодні ввечері... О котрій годині?

— О, я думаю, що о десятій ще буде не пізно. Ти прийдеш?

— Прийду. І спробую привести Едуара. Але ти ж знаєш: він не дуже любить Пасавана. А літературні зібрання вкидають його в смертельну нудьгу. Якщо ми прийдемо, то тільки, щоб побачитися з тобою. Скажи, я не зможу знову з тобою зустрітися, після своєї латини?

Олів’є відповів не відразу. Він у розпачі згадав, що пообіцяв Пасаванові зустрітися з ним у майбутнього друкаря «Авангарду», о четвертій. Чого він тільки не віддав би, аби бути вільним!

— Мені дуже хотілося б. Але в мене справи.

Ніщо зовні не свідчило про його розпач, і Бернар відповів:

— Дуже шкода.

Після чого двоє друзів розлучилися.

Олів’є не сказав Бернарові нічого з того, що мав намір йому сказати. Він боявся не сподобатися йому. Він сам собі не подобався. Такий елегантний і впевнений у собі ще вранці, він ішов тепер із похнюпленою головою. Дружба Пасавана, якою він так спочатку пишався, пригнічувала його; бо він гостро відчував, як давить на неї осуд Бернара. Якщо його друг сьогодні ввечері прийде на цей банкет, то там, під поглядами всіх, він не зможе поговорити з ним. Цей банкет міг би принести їм обом радість лише в тому випадку, якби вони змогли до того порозумітися між собою. І яка дурниця, продиктована марнославством, спала йому на думку — запросити туди й дядька Едуара. Біля Пасавана, в оточенні старших людей, своїх колег, майбутніх працівників «Авангарду» він муситиме поводитися з викличною самовпевненістю; Едуар його не зрозуміє і ще більше осудить; він осудить його назавжди... Якби принаймні він міг побачитися з ним до банкету! Треба негайно, негайно його знайти. Він кинеться йому на шию; можливо, він заплаче; він усе йому розповість... До банкету ще чотири години, він має час! Швидше знайти авто!

Він дав шоферові адресу. Коли підходив до дверей, серце в нього лунко калатало... Едуара вдома не було.

Бідолашний Олів’є! Замість ховатися від батьків, чому б йому було просто не повернутися додому? Він би знайшов дядька Едуара біля своєї матері.

VI

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Романісти заводять нас у оману, коли змальовують індивіда, не показуючи, який чиниться на нього ззовні тиск. Ліс формує дерево. Кожному залишається так мало місця! Скільки бруньок атрофуються! Кожен пускає своє гілля лише туди, де знаходить для нього вільне місце. Своє містичне гілля ми найчастіше завдячуємо задусі, яка панує навколо. Вирватися на волю, можна лише спрямувавши своє гілля вгору. Я не розумію, чому Поліна не випускає своє містичне гілля, якого тиску ззовні вона ще чекає. Вона розмовляла зі мною інтимніше, ніж це було досі. Признаюся, я й гадки не мав, скільки розчарувань та смирення ховається під її виглядом цілком щасливої жінки. Але я мушу визнати, що їй треба було б мати набагато вульгарнішу душу, щоб не піддатися на обман Моліньє. У своїй позавчорашній розмові з нею я зміг виміряти ці межі. Як Поліна могла вийти за нього заміж?.. Гай-гай! Свої найприкріші вади, а саме вади свого характеру, людина вміє добре приховувати, й вони відкриваються лише в процесі тривалого спілкування.

Поліна докладає всіх зусиль, щоб згладити слабкі сторони та вади Оскара й приховати їх від сторонніх очей; а надто, щоб приховати їх від власних дітей. Вона виявляє чудеса винахідливости, щоби вселити їм почуття поваги до батька й знаходить у собі сили, щоб досягти в цьому успіху. Вона набула в цьому ділі такого досвіду, що досі їй щастило обманювати навіть мене. Вона говорить про свого чоловіка без зневаги, але з певною поблажливістю, яка багато про що говорить. Вона нарікає на те, що його авторитет у дітей невисокий; а коли я висловив жаль із приводу того, що Олів’є зв’язався з Пасаваном, то зрозумів, що якби це залежало тільки від неї, подорож на Корсику ніколи не відбулася б.

— Я не схвалювала цієї поїздки, — сказала мені вона, — і, правду кажучи, не до вподоби мені цей пан Пасаван. Але що ви хочете? Якщо я неспроможна чомусь перешкодити, то я волію дати на це згоду. Оскар звик завжди поступатися; він поступається в усьому також мені. Та коли я вважаю за необхідне вчинити опір якомусь задуму дітей, не погодитися з ними, протистояти їм, я ніколи не знайду від нього підтримки. Венсан теж був у цьому проти мене. Тож який опір могла б учинити я Олів’є, не ризикуючи втратити його довіру? А його довірою я дорожу найбільше.

Вона церувала старі шкарпетки, що їх, сказав я собі, Олів’є уже ніколи не схоче вдягти. Вона зробила паузу в розмові, втягуючи в голку нову нитку, потім провадила тихшим голосом, ніби довірливішим і сумнішим:

— Його довіру... Якби я була бодай певна, що досі її не втратила. Але, боюся, я її втратила...

Я заперечив без особливої переконаности, але вона у відповідь лише всміхнулася. Вона відірвалася від свого рукоділля й повела