Фальшивомонетники - Андре Жід

— А шість інших?

— Зі слів: «Ти не повіриш, що я...»

— Непогане спостереження, визнаю. А ще?

— У декотрих, як мені здалося, була сфабрикована особистість.

— Що ви хочете цим сказати? — поцікавився Едуар.

— Я маю на увазі передусім одного з них, він сидів поруч із юним Пасаваном, який здався мені просто розумним хлопцем. Його сусід, за яким я довго спостерігав, як мені здалося, взяв за правило свого життя античний афоризм Ne quid nimis.[3] Ви не думаєте, що для його віку це абсурдний девіз? Одяг на ньому був тісний і короткий, краватка вузенька. Навіть шнурки його черевиків були вкорочені й закінчувалися вузлами на кінцях. Я говорив із ним дуже мало, але він устиг сказати мені, що повсюди бачить надмір витрачених сил і кілька разів повторив, як приспів: «Не варт марнувати зусилля!»

— До дідька економію! — сказав Едуар. — Мистецтво любить багатослів’я.

— Чому?

— Бо не боїться щось утратити. Щось іще? Ви нічого не сказали про Армана.

— Дивний суб’єкт. Правду кажучи, він мені зовсім не до вподоби. Не люблю підробок. Він не дурний, у цьому немає сумніву. Але його розум спрямований на руйнацію. До речі, саме проти себе він настроєний найнепримиренніше. Він соромиться всього того, що має в собі великодушного, шляхетного або ніжного. Йому слід би зайнятися спортом, провітритися. Він озлоблюеться, днями нікуди не виходячи з дому. Він, як мені здалося, шукає зустрічей зі мною. Я від нього не втікаю, але не можу переробити його розум.

— А вам не здається, що за його сарказмами та іронією ховається надмірна вразливість? Олів’є так вважає.

— Можливо. Я вже про це думав. Я ще знаю його недосить добре. Решта моїх міркувань ще не дозріли. Я повинен надати їм завершености. Я з вами поділюся ними, але пізніше. Пробачте, але сьогодні ввечері я вас покину. Через два дні в мене іспит. А потім... зізнаюся щиро... мені дуже сумно.

V

Варто брати до уваги, якщо не помиляюся, лише квіти речей...

Фенелон

Олів’є, який учора повернувся до Парижа, прокинувся, відчуваючи, що добре відпочив. Повітря було жарке, небо чисте. Коли він вийшов, свіжопоголений, вимитий під душем, елегантно вбраний, свідомий своєї сили, молодости, краси, Пасаван ще спав.

Олів’є поквапився до Сорбони. Саме сьогодні вранці Бернар має складати письмовий іспит. Звідки Олів’є це було відомо? А може, йому тільки так здавалося? Він наведе довідки. Він прискорив ходу. Він не бачив свого друга від тієї ночі, коли Бернар приходив шукати притулку в його кімнаті. Які зміни сталися за цей час! Хто сказав би напевне, навіщо він шукає Бернара, — чи побачити його, чи показати йому себе? Шкода, що Бернар так мало зважає на елегантність! Але навчитися доброго смаку не так уже й важко. Олів’є спізнав це на собі завдяки графові де Пасавану.

Отже, сьогодні Бернар складає письмового іспита. Він вийде не раніш, як опівдні. Олів’є почекає його на подвір’ї. Він зустрів кількох товаришів, потиснув кілька рук, потім відійшов убік. Він був трохи збентежений своїм костюмом. Він збентежився ще більше, коли Бернар, нарешті вільний, вийшов на подвір’я і вигукнув, подавши йому руку:

— Який він красень!

Олів’є, який сподівався, що більше ніколи не червонітиме, почервонів. Хіба можна не відчути в цих словах, попри їхній сердечний тон, іронію? Бернар і сьогодні був у тому ж таки костюмі, що й того вечора, коли пішов із дому. Він не сподівався зустріти тут Олів’є. Він засипав його запитаннями й потяг за собою. Несподівана радість, яку він відчув, зустрівши друга, була цілком щирою. Якщо спочатку він і посміхнувся, побачивши його вишуканий костюм, то в цій посмішці не було ніякої злої іронії. Бернар мав добре серце, в ньому не було жовчі.

— Ми пообідаємо разом, гаразд? Через півтори години я маю скласти письмову латину. Вранці була французька мова.

— Ти задоволений?

— Я задоволений. Але не знаю, чи сподобається екзаменаторам те, що я написав. Треба було викласти свої думки про чотиривірш Лафонтена:

Парнаський метелик, істота невтомна.

Яка дивним дивом була для Платона,

Літаю я легко, нікуди й нізвідки,

Від речі до речі, від квітки до квітки.

— Прикинь-но, що ти міг би про це написати?

Олів’є не міг утриматися від спокуси показати витонченість своєї думки:

— Я написав би, що, зображуючи самого себе, Лафонтен намалював портрет митця, такого, що погоджується бачити світ лише з його зовнішньої сторони, з поверхні, бачити лише його квіти. Потім я намалював би портрет ученого, дослідника, того, хто намагається проникнути в глибінь і показав би, що тоді як учений шукає, митець знаходить; що той, хто проникає вглиб, провалюється, а той, хто провалюється, сліпне; що істина — це видимість, що таємниця — це форма і що найглибше в людині — це її шкіра.

Цю останню фразу Олів’є запозичив у Пасавана, а той, у свою чергу, почув її з уст Поля-Амбруаза одного дня, коли той промовляв у якомусь салоні. Усе ненадруковане було для Пасавана доброю здобиччю. Він називав це «ідеями, які витають у повітрі», тобто тими, що належать комусь іншому.

Я не знаю, що саме в тоні Олів’є дало зрозуміти Бернарові, що це не його фраза. У голосі Олів’є прозвучали нотки збентежености. Бернар уже мало не запитав: «Це чиє?», але, по-перше, йому не хотілося завдати прикрости другові, а по-друге, йому страх не хотілося почути ім’я Пасавана, яке досі Олів’є