Фальшивомонетники - Андре Жід

то він у всьому покладається на Бога — це так зручно. Як тільки виникають труднощі, він поринає в молитву, а Рашель хай виплутується. Він прагне лише одного — нічого не бачити й нічого не чути. Він утікає, він крутиться як білка в колесі, його майже ніколи немає вдома. Я розумію, що він тут задихається; щодо мене, то я тут здихаю. Він вічно силкується заморочити себе чимось, нехай йому чорт! А мама тим часом стругає вірші. О, я не сміюся з неї; я й сам це роблю. Але я принаймні твердо знаю, що я мерзотник — і не більше! І я ніколи не намагався прикинутися кимось іншим. Чи можна уявити собі щось огидніше: дідусь, який грається в милосердя з Лаперузом, бо йому, бачте, треба репетитора...

Він помовчав якусь мить, а тоді зненацька запитав:

— Що той сучий син має нахабство казати моїй сестрі? Якщо він не вклониться на прощання, я вріжу йому по пиці...

Він кинувся до богемного суб’єкта і, мабуть, би й справді врізав йому ляпаса, але той при його наближенні зробив промовистий і глузливий жест своїм капелюхом і рушив до виходу. В цю мить ворота розчинилися й увійшов пастор. Він був у сурдуті, циліндрі та чорних рукавичках, так ніби повертався з хрестин або похорону. Екс-репетитор та він обмінялися церемонним поклоном.

Рашель і Арман підійшли до мене. Незабаром до нас приєднався й Ведель.

— Усе залагоджено, — сказала Рашель батькові.

Той цмокнув її в чоло.

— Хіба ж не казав я тобі, дитино: Бог ніколи не залишить у біді того, хто в Нього вірує.

Потім подав мені руку й промовив:

— Ви вже йдете?.. Якось зустрінемося, гаразд?

III

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

29 вересня

Пішов провідати Лаперуза. Служниця вагалася, чи мене впускати. «Пан нікого не хочуть бачити». Проте я так наполягав, що вона провела мене до вітальні. Віконниці були зачинені; у півсутіні я ледве помітив старого господаря дому, який сидів, глибоко занурившись у велике крісло. Він не підвівся мені назустріч. Не дивлячись на мене, подав мені збоку свою м’яку руку, що відразу й упала, як тільки я її потис. Я сів збоку й міг бачити його лише в профіль. Риси його обличчя були тверді й застиглі. Іноді губи його ворушилися, але він не казав нічого. Я вже почав був сумніватися, чи він упізнав мене. Дзиґарі видзвонили четверту. Потім, ніби під дією годинникової пружини, він повільно обернув до мене голову й запитав урочистим, але безвиразним і наче замогильним голосом:

— Навіщо вас впустили? Адже я звелів служниці казати, коли хтось мене запитає, що пан де Лаперуз помер.

Мені стало моторошно, коли я почув його голос, і вразили мене не так ці безглузді слова, як їхній тон: тон декламаційний, украй неприродний, що його я ніяк не сподівався почути з уст свого старого вчителя, який досі завжди був зі мною природним і відвертим.

— Ваша служниця не захотіла брехати, — сказав я нарешті. — Не гнівайтеся на неї, що впустила мене. Я дуже радий вас бачити.

Він тупо повторив:

— Пан де Лаперуз помер.

І знову поринув у німоту. Я зробив сердитий рух і підвівся, готовий піти, щоб відкласти на інший день спробу з’ясувати причини цієї сумної комедії. Але в цю мить повернулася служниця. Вона принесла філіжанку огорнутого парою гарячого шоколаду:

— Зробіть над собою невеличке зусилля, пане. У вас же сьогодні не було ще й ріски в роті.

Лаперуз нетерпляче засовався, як актор, що йому невправний актор завадив створити необхідний ефект.

— Пізніше. Коли пан піде.

Та служниця ще не встигла зачинити за собою двері, як він звернувся до мене:

— Друже, зробіть мені ласку. Принесіть склянку води, благаю. Я помираю від спраги.

Я знайшов у їдальні карафу та склянку. Він наповнив склянку, випив воду одним ковтком і витер губи рукавом свого старого піджака.

— Вас мучить гарячка? — запитав я.

Моя фраза відразу повернула старого в стан його персонажа.

— У пана де Лаперуза нема гарячки. У нього нема більше нічого. У середу ввечері пан Лаперуз пішов із життя.

Я був подумав, а чи не варт мені приєднатися до його гри.

— Але ж, якщо не помиляюся, саме в середу малий Борис приходив провідати вас?

Він обернув до мене голову; на ім’я Бориса усмішка — ніби слабка тінь його колишньої усмішки — освітила риси його обличчя, й він нарешті погодився вийти зі своєї ролі.

— Друже мій, я можу вам признатися, лише вам: ця середа була моїм останнім днем. — І стишеним голосом він доказав: — Останнім днем, який я дозволив собі прожити, перед тим як... з усім покінчити.

Мені було дуже боляче бачити й чути, як Лаперуз знову повертається до цієї зловісної теми. Я зрозумів, що ніколи не сприймав серйозно того, що він мені говорив раніше, бо дозволив, щоб ті розмови зникли з моєї пам’яти; і тепер я докоряв собі за це. Тепер я згадав про все, але все одно здивувався, бо ж він спочатку казав мені про значно довший термін і коли я йому про це нагадав, він зізнався голосом, який став природним і навіть дещо іронічним, що він умисне одурив мене щодо дати, боячись, щоб я не став утримувати його або щоб не прискорив через це своє повернення, але що він молився навколішках кілька вечорів поспіль, благаючи Бога, щоб Він дав йому побачитися з Борисом, перш ніж померти.

— І я навіть домовився з Ним, — додав він, — що в разі потреби я затримаю на кілька днів свій відхід... через ті запевнення, які ви мені дали, що ви його приведете, ви пам’ятаєте?

Я взяв його руку; вона була холодна, як лід, і я став гріти її у своїх долонях. Він провадив монотонним голосом:

— Потім, коли я побачив, що ви не стали чекати кінця вакацій, щоб повернутися, і що я зможу побачити хлопця, не відкладаючи заради цього свій відхід, я подумав, що... мені здалося, що Бог узяв до уваги мої молитви. Я навіть повірив у те, що Він схвалює мій намір. Атож, я в це повірив. Я не відразу зрозумів, що Він просто насміхається з мене, як і