Фальшивомонетники - Андре Жід
— Ось наприклад: я знаю, що він у Парижі. Жорж бачив його сьогодні вранці. Він мимохідь про це прохопився, і я вдала, ніби не почула, що він каже, бо мені було прикро чути, як він виказує брата. Але я тепер знаю, що Олів’є від мене ховається. Коли я з ним побачуся, він муситиме мені брехати, а я вдаватиму, ніби вірю йому, так само як удаю, що вірю його батькові, коли він щось від мене приховує.
— Щоб менше переживати.
— Але в такий спосіб я переживаю ще більше. Я не вважаю себе нетерпимою. Існує безліч дрібних непорозумінь, з якими я мирюся, на які заплющую очі.
— Про кого ви говорите тепер?
— І батька, й дітей.
— Але ж удаючи, ніби нічого не бачите, ви також удаєтеся до обману.
— А що я маю робити? Я просто не нарікаю — і це вже багато. Та це не означає, що я схвалюю. Ні, річ не в тому. Я кажу собі, що рано чи пізно людина втрачає контакт зі своїми ближніми, і тут не допоможе навіть найніжніша любов. Та що там не допоможе! Вона бентежить... Вона набридає... І доводиться приховувати навіть цю любов.
— Тепер ви говорите про своїх синів.
— Навіщо ви це кажете? Ви вважаєте, що я вже неспроможна любити Оскара? Іноді я сама собі це кажу. Але я кажу собі також, що я не люблю його більше тільки тому, що не хочу надто страждати. Але, зрештою, ви маєте рацію: коли йдеться про Олів’є, то я волію страждати.
— А Венсан?
— Кілька років тому, я сказала б про нього все те, що кажу сьогодні про Олів’є.
— Моя бідолашна сестро... Скоро вам доведеться казати те саме про Жоржа.
— Але поступово людина починає з усім миритися. Вона вже не вимагає від життя надто багато. Потім привчається вимагати від нього ще менше... усе менше й менше.
Потім додала з лагідною журбою в голосі:
— А від себе усе більше й більше.
— З таким поглядом на життя недалеко й до того, щоб стати щирою християнкою, — сказав я, всміхаючись у свою чергу.
— Я теж собі іноді це кажу. Але цього не досить для того, щоби стати християнкою.
— Так само, як недосить бути християнкою, щоб сформувати такий погляд.
— Я часто думала, дозвольте мені це сказати, що, оскільки їхній батько на це неспроможний, ви могли б поговорити з моїми дітьми.
— Венсан далеко.
— Говорити з ним уже запізно. Я думаю про Олів’є. Я була б дуже рада, якби він поїхав із вами.
На ці слова, які спонукали мене уявити собі, що могло би бути, якби я не повівся вкрай авантюрно, гірке хвилювання здавило мені горло, і спочатку я не знайшовся, що сказати. Потім, відчувши, що сльози набігли мені на очі, і бажаючи надати своїй стурбованості видимість причини, я сказав:
— Боюся, що з Олів’є теж говорити вже запізно, — сказав я.
Поліна схопила мене за руку:
— Який ви добрий! — сказала вона.
Мені стало ніяково, що вона так у мені помиляється, і, не бажаючи переконувати її в протилежному, я вирішив принаймні відвернути розмову від теми, яка так дуже мене бентежила.
— А що Жорж? — запитав я.
— З ним я маю більше клопоту, аніж мала його з двома іншими, — промовила вона. — Я не можу навіть сказати, що втрачаю з ним контакт, бо він ніколи ані довіряв мені, ані був слухняним.
Вона на мить завагалася. Безперечно їй важко було розповісти про те, що вона вирішила розповісти.
— Нещодавно сталася одна прикра подія, — заговорила вона нарешті. — Подія, про яку мені дуже не хотілося б вам розказувати і яка досі вселяє мені певні сумніви... З шафи, де я маю звичай зберігати свої гроші, зникла стофранкова банкнота. Я нікого не стала звинувачувати, боячись помилитися. Служниця, яка прибирає в нас у домі, — це дуже молода дівчина, і вона здається мені чесною. Я сказала в присутності Жоржа, що десь загубила ці гроші; мушу вам признатися, я запідозрила саме його. Він не збентежився, не почервонів... Мені стало соромно за свої підозри, і я хотіла переконати себе, що помилилася. Я знову порахувала гроші, й тепер уже сумніватися не випадало: там не вистачало сто франків. Я вагалася, чи варто допитати Жоржа, і зрештою цього не зробила. Мене утримав страх, що до крадіжки може додатися ще й брехня. Чи припустилася я помилки?.. Так, я тепер дорікаю собі за те, що не виявила більше наполегливости. Можливо, я також боялася, що мені доведеться вдатися до суворого покарання або що я не зможу до нього вдатися. Я знову прикинулася, ніби ні про що не здогадуюся, але серце в мене боліло, я запевняю вас. Я згаяла надто багато часу і сказала собі, що вже запізно думати про покарання, адже воно надто далеко відійде від провини. Та і як його покарати? Я так нічого й не зробила. Я дорікаю собі за це... але що я, зрештою, могла вдіяти?
У мене була думка відіслати його до Англії. Я навіть хотіла була порадитися про це з вами, але не знала, де вас шукати... Принаймні я не стала приховувати від нього свій біль і свою тривогу, і я вірю, це на нього якось вплине, адже він має добре серце, ви ж знаєте. Я більше покладаюся на ті докори, які він зробить самому собі, якщо це таки справді був він, аніж на ті, які могла б зробити йому я. Він більше не крастиме, я цього певна. Він там мав одного товариша з дуже багатої родини, який, безперечно, втягнув його в марнотратство. А я, мабуть, залишила шафу відчиненою... І до того ж, я не можу абсолютно бути певна, що це зробив він. У тому готелі було надто багато випадкових людей.
Я був у захваті від тієї винахідливости, з якою вона вигадувала обставини, що могли б виправдати її сина.
— Я був би радий, якби він поклав гроші назад, туди, звідки їх узяв, — сказав я.
— Я теж про це думала. А що він цього так і не зробив, то мені хотілося би бачити в цьому доказ його невинности. Я також казала собі, що він не наважився.
— А ви