Фальшивомонетники - Андре Жід
Вона завагалася на кілька хвилин.
— Ні, — сказала вона нарешті. — Ліпше хай він не знає про це нічого.
Мабуть, вона почула в сусідній кімнаті якесь шарудіння. Пішла з’ясувати, чи там нікого немає, потім знову сіла біля мене:
— Оскар сказав мені, що ви з ним недавно обідали. Він так мені вас вихваляв, що я подумала: мабуть, вам довелося чимало від нього вислухати. — Кажучи ці слова, вона сумно всміхнулася. — Якщо він звіряв вам якісь свої таємниці, то я їх шаную... хоча мені відомо про його особисте життя набагато більше, ніж він гадає... Але після свого повернення до Парижа я не розумію, що з ним діється. Він став таким лагідним, я сказала б, таким смирним... Я почуваю себе просто ніяково. Таке враження, ніби він боїться мене. Він помиляється. Я вже давно знаю про взаємини, які він підтримує... я навіть знаю, з ким. Він думає, що мені про це нічого не відомо й удається до надзвичайних заходів остороги, щоб приховати їх від мене. Але ці заходи остороги такі очевидні, що чим більше він ховається, тим більше себе викриває. Щоразу коли, перед тим як піти, він прикидається заклопотаним, невдоволеним, стурбованим, я знаю, що він іде втішатися. У такі хвилини мені хочеться йому сказати: «Але ж, друже мій, я тебе не тримаю. Може, ти боїшся, що я ревную?» Я навіть засміялася б, якби мала настрій. Єдине, чого я боюся, це щоб діти чогось не запідозрили. Він такий неуважний, такий невправний. Він навіть не помічає, що іноді я навіть намагаюся допомогти йому в цій ситуації, так ніби зголошуюся взяти участь у його грі. Це майже розважає мене, можете мені повірити. Я вигадую для нього підстави; я кладу в кишені його пальта листи, які він може покинути де завгодно.
— До речі про листи, — сказав я. — Він боїться, що вони потрапили у ваші руки.
— Він вам це сказав?
— Тому він і став вас боятися.
— Ви думаєте, я намагаюся читати їх?
Якесь почуття пораненої гордости примусило її рвучко випростатися. Я мусив додати:
— Ідеться не про ті листи, які він міг десь забути. Ідеться про листи, які він зберігав у шухляді і які, він каже, кудись пропали. Він думає, що ними заволоділи ви.
Почувши ці слова, Поліна зблідла, і я раптово зрозумів, яка жахлива підозра виникла в її голові. Я пожалкував, що заговорив про це, але було вже пізно. Вона відвела від мене погляд і пробелькотіла:
— О, ліпше вони й справді потрапили б до мене!
Вона здавалася вкрай пригніченою.
— Що робити? — повторювала вона. — Що робити? — Потім знову підвела погляд на мене. — А ви не могли б поговорити з ним?
Хоч вона, як і я, уникала вимовляти ім’я Жоржа, було очевидно, що саме про нього вона думає.
— Я спробую. Я спробую, — сказав я їй, підводячись.
Проводячи мене до передпокою, вона промовила:
— Прошу вас, нічого не кажіть Оскарові. Хай він і далі мене підозрює. Нехай вірить у те, що вірить... Так буде краще... Приходьте до мене ще.
VII
Тим часом Олів’є, засмучений тим, що йому не вдалося зустрітися з дядьком Едуаром і не можучи витерпіти самотність, надумався в пошуках дружньої розради відкрити серце Арманові. Він попрямував до пансіону Веделів.
Арман прийняв його у своїй кімнаті. Туди можна було піднятися сходами з чорного ходу. Це була невеличка вузька кімнатка, вікно якої виходило на внутрішній двір, куди виходили також вікна кабінетів та кухонь сусіднього багатоквартирного будинку. Рефлектор із погнутого цинку вловлював згори денне світло й віддзеркалював його зблідлим і потьмянілим. Кімната погано провітрювалася; у ній стояв дуже неприємний запах.
— Але жити можна, — сказав Арман. — Ти ж розумієш, батьки віддають свої найліпші кімнати пансіонерам, які спроможні платити. Це природно. Я віддав ту, в якій жив торік, віконтові, братові твого славетного Пасавана. Вона по-царському розкішна, але перебуває під наглядом кімнати Рашелі. Тут цілий лабіринт кімнат, але не всі вони незалежні. Так, бідолашна Сара, яка сьогодні вранці повернулася з Англії, щоб оселитись у своєму новому закапелкові, тепер муситиме проходити через кімнату батьків (що її аж ніяк не влаштовує) або через мою, яка раніше була, правду кажучи, чи то туалетною кімнатою, чи то коморою. Тут я принаймні маю ту перевагу, що можу входити й заходити, коли мені заманеться, не боячись, що хтось стане шпигувати за мною. Я віддав перевагу цій комірчині перед мансардами, в яких живуть слуги. Правду кажучи, я навіть люблю жити в невигідних умовах, мій батько назвав би це любов’ю до умертвіння плоти і пояснив би тобі, що те, що шкодить тілові, сприяє спасінню душі. А втім, він ніколи сюди не заходив. Ти ж розумієш, він має інші турботи, аніж турбуватися про житло свого сина. Він дивовижна людина, мій тато. Він знає напам’ять безліч фраз, придатних для втішання за всіх головних обставин життя. Це любо слухати. Шкода, що він ніколи не має часу на балачки... Ти дивишся на мою галерею картин; уранці вони мають кращий вигляд. Ось це кольоровий естамп одного з учнів Паоло Уччелло; він призначений для використання ветеринарами. Досягти чудового синтезу, митець зумів зобразити на прикладі одного коня всі ті прикрості, за допомогою яких Провидіння очищає кінську душу; зверни увагу, якою духовністю світиться погляд цієї тварини... А ось символічна картина, яка зображує різні етапи життя, від дитячої колиски й аж до могили. З погляду художньої майстерности цей малюнок небагато вартий; головна його цінність — у художньому задумі. А он там ти можеш помилуватися фотографічно досконалим зображенням Тиціанової коханки, я повісив його над своїм ліжком, щоб воно вселяло мені хтиві помисли. А за отими дверима — кімната Сари.
Досить бридкий вигляд цього закапелка справив на Олів’є гнітюче враження; ліжко було неприбране, на туалетному столику досі стояла миска з невилитою брудною водою.
— Атож, я мушу прибирати в кімнаті сам, — сказав Арман у відповідь на запитальний погляд Олів’є. — А оце мій робочий стіл. Ти навіть уявити собі не можеш, як надихає мене атмосфера цієї кімнати.
Затишок чарівного притулку...
— Саме їй я завдячую задум своєї останньої поеми