Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

І він пригадав, як тієї ночі ліхтарі заливали блідим світлом усю Вікторія-стріт; пригадав, як він похапцем одягнувся, вийшов надвір і попрямував повз будинки й сквери на вулицю, де жила вона. Спинившись, він став дивитися на маленький будинок, незворушний і сірий, як обличчя мерця.

І раптом його пронизала думка, пекуча, як марення хворого: «А що робить він — той молодик, що не дає мені спокою, що був тут сьогодні ввечері, що закохався у мою дружину? Може, блукає вулицею, виглядаючи її, так само як виглядав її вдень у парку; може, стоїть унизу, не спускаючи очей з мого будинку?»

Він тихенько перейшов площадку, обережно відхилив завісу й відчинив вікно.

Дерева в сквері були повиті сірою імлою, так наче ніч, мов великий пухнастий метелик, притрусила їх пилком зі своїх крил. Ліхтарі ще й досі світилися, хоч уже зовсім поблідли, але вулиця була порожня — жодної живої душі!

І раптом серед мертвої тиші десь удалині пролунав нестямний крик, наче голос заблуканої душі, що, вигнана з раю, оплакувала своє втрачене блаженство. Ось він пролунав знову — і знову! Здригнувшися, Сомс зачинив вікно.

Потім він здогадався: «Та це ж павичі кричать у Зоологічному саду!»

XII. ДЖУН РОБИТЬ ВІЗИТИ

Старий Джоліон стояв у тісному холі бродстерзького пансіону, вдихаючи запах церати й оселедців, яким просякнуті всі респектабельні приморські пансіони. На кріслі — лискучому шкіряному кріслі, що показувало волосяну набивку крізь дірку в лівому куточку спинки,— стояв чорний саквояж. Старий Джоліон складав у нього папери, останній номер «Таймса» і флакон одеколону. Сьогодні мало відбутися засідання правління «Всесвітніх золотих копалень» і «Нової вугільної компанії», на які старий Джоліон оце зібрався їхати, бо він ніколи не пропускав засідань; «пропустити правління»— це зайвий доказ того, що він старішає, а його ревнивий форсайтівський дух нізащо з цим не погоджувався.

Він складав папери в чорний саквояж, і очі його, здавалося, ось-ось запалають гнівом. Так поблискують очі в школяра, якого загнав у куток гурт його товаришів і який стримується, знаючи, що сили занадто нерівні. Отак і старий Джоліон стримував свій гнів, породжений життєвими обставинами, тамуючи його дивовижною силою волі, що вже помалу згасала.

Він щойно одержав від сина вельми непрактичного листа, в якому хлопець, удаючись до туманних загальників, намагався уникнути відповіді на пряме запитання. «Я розмовляв з Босіні,— писав син,— він не злочинець. Що більше я пізнаю людей, то дужче переконуюсь: вони ані добрі, ані злі — вони просто смішні або зворушливі. Ти, мабуть, зі мною не погодишся!»

Старий Джоліон таки не погодився; подібні висловлювання від вважав цинічними. Він ще не досяг того віку, коли навіть Форсайти, зрікшись ілюзій і принципів, яких вони твердо додержували з практичною метою, але ніколи в них не вірили, втративши смак до всіх тілесних утіх, вражені в самісіньке серце тим, що їм уже немає чого сподіватися,— коли навіть вони ламають усі перепони й кажуть те, чого раніше в них язик не повернувся б сказати.

Можливо, старий Джоліон вірив у «добро» і «зло» не більше за свого сина, проте він дотримувався такого погляду: «Важко стверджувати напевно... хтозна, як воно там насправді; може, в цьому щось і є; тож навіщо марно висловлювати свій сумнів, позбавляючи себе ймовірної переваги?»

Проводячи канікули в горах, хоч (як і годиться справжньому Форсайтові) він уникав усього надто сміливого чи ризикованого, старий Джоліон дуже полюбив їх. І коли після важкого сходження перед ним відкривався чудовий краєвид (про який у Бедекера сказано, що він «цілком винагороджує мандрівника за ту втому, якої йому довелося зазнати»), старий Джоліон починав вірити в існування якогось високого, благородного принципу, що вінчає всю безладну метушню, неглибокі провалля й маленькі темні безодні життя. Оце, мабуть, було найближчим до релігії почуттям, на яке спромоглася його практична душа.

Але в гори він не їздив ось уже багато років. Після смерті дружини він два літа підряд возив туди Джун, але гірко розчарувався, переконавшись, що дні прогулянок для нього минули.

Його вже давно облишила дарована горами віра в те, що на світі існують якісь вищі закони.

Він знав, що настала старість, а проте почував себе молодим, і це його непокоїло. Водночас його непокоїла й бентежила свідомість того, що він, завжди такий обережний, став батьком і дідом тих, кому, здавалось, від народження судилася лиха доля. Про Джо він не міг сказати нічого поганого — та й хто може сказати хоч слово проти такого доброго хлопця?— однак Джо опинився в жалюгідному становищі; та й Джун ведеться анітрохи не краще. Це була якась фатальність, а фатальність належала до тих понять, що їх людина його вдачі не могла ані зрозуміти, ані примиритися з ними.

Пишучи синові, старий Джоліон не сподівався, що з того може щось вийти. Ще на балу в Роджера, вміючи швидше за інших зміркувати, що й до чого, він одразу збагнув, як стоять справи, а маючи перед очима приклад свого сина, він краще за всіх інших Форсайтів знав, що бліде полум'я обпалює людям крила — байдуже, чи хочуть вони того, чи ні.

Перед заручинами Джун, коли вона й місіс Сомс були нерозлучними подругами, старий Джоліон зустрічався з Айріні досить часто, щоб відчути її чарівливість. Вона не була ані вітрогонкою, ані навіть кокеткою — слова, любі серцю його покоління, яке охоче називало речі соковитими, вагомими й невідповідними словами,— але вона була небезпечна. Він сам не міг пояснити чому. Спробуйте-но йому сказати, що деякі жінки наділені природженою властивістю вабити чоловіків і ця чарівлива сила не підкоряється їхній власній волі! Він відповість вам: «Дурниці!» Ця жінка небезпечна, та й годі. Йому хотілося заплющити очі на цю історію. Що було, те минуло; він не хоче більше про це чути. Він тільки хоче врятувати Джун і повернути їй душевний спокій. Старий Джоліон і досі сподівався, що внучка знову стане його розрадою.

Отож