Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

безсторонніх спостерігачів, що стежили за битвою з безпечної відстані? Його враження були дуже безпосередні, наче враження солдата, що весь час бився в передніх лавах, і їх годі було зрівняти з враженнями цивільної людини, котра не бачила, як лилася кров. Більшості людей шлюб Сомса й Айріні здався б цілком вдалим: у нього є гроші, у неї врода,— отже, компроміс можливий. Чого б їм не жити разом, навіть якщо вони одне одного ненавидять? Хай собі кожне йде своїм власним шляхом, аби тільки не були порушені правила пристойності, не була зневажена святість шлюбу і родинного вогнища. Добра половина шлюбів у вищому середовищі засновується на таких правилах: ні в якому разі не настроюй проти себе суспільства, ні в якому разі не настроюй проти себе церкви. Заради цих правил варто пожертвувати будь-якими особистими почуттями. Непорушне родинне вогнище дає такі очевидні, такі відчутні переваги, воно зв'язує стільки різновидів власності; зберігаючи status quo, людина живе без ризику. Розбити сім'ю — це в кращому разі небезпечний експеримент, на який здатен хіба що себелюбець.

І, висунувши ці докази на захист Сомса, молодий Джоліон зітхнув.

«В основі цього,— подумав він,— лежить власність, хоч більшість людей не хоче з цим погодитись. Вони вважають, що основа—це «святість шлюбу»; але ж святість шлюбу грунтується на святості родини, а святість родини — на святості власності. А проте, мабуть, усі ці люди вважають себе послідовниками того, хто ніколи не володів ніякою власністю. Дивна річ!»

І молодий Джоліон знову зітхнув.

«А я — чи зважусь я, йдучи додому, запросити якого-небудь бідолаху, що трапиться мені назустріч, до себе на обід, якого тоді не вистачить мені або моїй дружині, а від неї залежить моє здоров'я і щастя? То, може, зрештою, Сомс чинить гаразд, користуючись своїми правами й стверджуючи на практиці священні принципи власності, добрі для нас усіх, крім тих, хто постраждав від них».

Молодий Джоліон устав, пробрався крізь лабіринт крісел і стільців, узяв свого капелюха й повільно пішов додому жаркими вулицями, вдихаючи куряву, збиту колесами нескінченної низки екіпажів.

Перед Вістарія-авеню він витяг з кишені листа, одержаного від старого Джоліона, подер його на дрібненькі клаптики і викинув їх на закурену дорогу.

Відімкнувши двері своїм ключем, молодий Джоліон зайшов у дім і покликав дружину. Але вона, очевидно, пішла на прогулянку з Джоллі й Голлі, й удома нікого не було; один лише пес Балтазар лежав у садку й клацав зубами, ловлячи бліх.

Молодий Джоліон і собі сів під грушею, що вже давно не родила.

XI. БОСІНІ ЗВІЛЬНЕНО НА СЛОВО ЧЕСТІ

Сомс повернувся з Генлі ранковим поїздом на другий день після поїздки Айріні в Річмонд. Нітрохи не цікавлячись водним спортом, він побував там заради діла, а не для розваги,— його викликав туди один поважний клієнт.

З вокзалу Сомс поїхав просто в Сіті, але там усе було без змін, і він о третій рушив додому, радий, що уникне вечірньої тисняви. Айріні його не чекала. Він не мав наміру за нею шпигувати, але чому б і не поглянути, що там робиться вдома, з'явившись цілком несподівано.

Перевдягшись у костюм для прогулянки, він зайшов до вітальні. Айріні сиділа без діла в куточку канапи, на своєму улюбленому місці; під очима в неї були темні кола, наче після безсонної ночі.

Сомс запитав:

— Чого це ти сидиш удома? Хтось має прийти?

— Так... можливо...

— Хто саме?

— Містер Босіні збирався завітати до нас.

— Босіні? Адже він на будівництві.

На це вона не відповіла.

— Ну, гаразд,— мовив Сомс.— Ходімо зі мною до крамниці, а потім погуляємо в парку.

— Я не хочу виходити: у мене болить голова.

Сомс сказав:

— Чого б я не попросив — у тебе завжди болить голова. Вийдеш на свіже повітря й посидиш у саду, то й голова перестане боліти.

Айріні не відповіла.

Сомс помовчав трохи, а потім сказав:

— Не знаю, як ти уявляєш собі обов'язки дружини. Я й досі цього не знаю!

Він не сподівався на відповідь, але Айріні відповіла:

— Я щиро прагнула тобі догодити, і не моя вина, що з того нічого не вийшло.

— То чия ж це вина?

Він стежив за нею скоса.

— Перед одруженням ти обіцяв, що відпустиш мене, коли наш шлюб виявиться нещасливим. Чи ж він щасливий?

Сомс насупився.

— Щасливий,— промимрив він,— авжеж, він був би щасливим, якби ти поводилася як слід!

— Але ж я щиро прагнула того,— мовила Айріні.— То ти мене відпустиш?

Сомс відвернувся. Стривожений у глибині душі, він спробував приховати своє збентеження сердитим тоном:

— Відпустити? Ти сама не знаєш, що говориш. Відпустити? Як я можу тебе відпустити? Адже ми одружені! То чого ж ти просиш? Ради бога, не починай більше таких дурних розмов! Надівай капелюшок, та підемо посидимо в парку.

— То ти не хочеш мене відпустити?

Її очі звернулися до нього з дивним зворушливим благанням.

— Відпустити!— повторив він.— Та куди ти дінешся, якщо я відпущу тебе? У тебе ж нема грошей!

— Якось проживу.

Він швидко пройшовся по кімнаті, потім спинився перед Айріні.

— Зрозумій же раз і назавжди,— мовив він,— цих дурниць я більше не хочу слухати. Іди-но мерщій надінь капелюшок.

Вона не зрушила