Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

Рудий криво всміхнувся, дістав з тайстри гранату, зірвав кільце й гукнув:

— А ось моя відповідь, дорога родино! — жбурнув гранату, коментуючи: — Ловіте наш отвєт!

З боку противників — вибухи, крики, хаотична стрілянина. Рудий витягнув з-під кептарика «бергмана» — й знову до кума:

— Усі живі?! Це ненадовго! — й до Крижня: — Ти мусиш їх провести. Я затримаю, наскільки зможу. Дасть Бог, і до своїх доберуся. А по-іншому — як?..

Ернесто зі смиренним розпачем нарешті сказав:

— Із Хелен таке трапляється завжди. Гори трупів… — кивнув до Крижня: — І я залишаюся. З моєю ногою по горах довго не побігаєш. Зброя є?

Рудий дав йому маузер.

— Як колись, в Іспанії, — всміхнувся Ернесто, — здобудемо зброю в бою, пригадуєш, Крижню?

Крижень, передаючи кілька обойм від свого ТТ та дві гранати, на те тільки й сказав:

— Онукам розкажу — не повірять. Штабна нарада зі шпигуном, пардон, розвідником і банди… пардон муа, інсургентом… І ділюся з ними набоями…

— А ще рятуємо сімейство Франко. Майже Франко… — пожартував Ернесто. — Нічого, брате, зараз доберемося до машини, там є мій боєзапас. На півгодини бою вистачить. Ну, а далі… Не вперше.

Крижень розчулено обняв його й сказав на прощання:

— Ми відійдемо, а ви відтягуйте їх на південь.

— Іди вже геть, Штефку! — кинув йому на прощання Рудий. — Дасть пан Бог, зобачимося… і не на допитах…

Крижень знехотя всміхнувся:

— Так є, пане сотнику!

— Передай Хелен, що я повернуся, — попросив Ернесто. — Думаю, що цей вояж нас нарешті примирить… Ми завжди недолюблювали одне одного… Венсеремос!

— Ага, не всеремось! — вирішив припинити прощання, що затягувалося, Рудий, — і до Крижня: — Біжи, прикриємо.

…Олену з батьком, як тільки відбігли за пригірок, перестріло троє чоловіків у радянській формі без відзнак із автоматами напоготові. Старший з них зробив крок навперейми й розставив руки, мовби ловив курят:

— А куда это мы такие красивые? — до Франко: — Старик, тебя это не касается… Добегались, сукины дети? Ану, руки вверх!

— Я єсть гражданіна Франції. Я імєть діпльоматік нєпрікосновєнность, — заявила Хелен, не злякавшись солдатів.

— А мы сейчас ее аннулируем… — вирішив старший і кинув до підлеглих: — Обыскать!

Щойно вони наблизилися, Олена метнула невеличкий ножик просто в око капітану, той схопився руками за око й упав на коліна. Крізь пальці просочилася густа кров. Влучним ударом ноги в голову вона звалила одного з солдатів, рвучко скрутила йому в’язи. Іншого нейтралізував батько — руків’ям нагана в чоло. Родичі захекано подивилися одне на одного. У Хелен на обличчі застигла маска люті.

— Мені дивно й лячно бачити тебе за цією роботою, — сказав їй батько.

— Потім, тату! Усе потім… Зараз нам треба рятуватися. Знову пішло все не за планом! Бери зброю, — наказала.

… Крижень, прикритий пострілами Ернесто й Рудого, підбіг до цієї парочки, з подивом оглянув трупи вояків спецзагону й те, як родичі встигли озброїтися трофейними автоматами. Третій автомат Хелен передала полковнику.

Крижень, узявши зброю напереваги, тільки й сказав:

— Ходімо. У нас немає часу. Я проведу тебе до кордону. Там є надійні хлопці.

— Ернесто залишається?

— Так, з Рудим. Сподівається, що ви з ним після цього помиритеся. Так і передав… Дивні діла Твої, Господи… Ходімо. Ви як? — до старого. — Дійдемо?

— Ще вас на собі понесу. З чотирнадцятого року в піхоті.

Під звуки перестрілки, не оглядаючись, вони поспіхом стали заглиблюватися в ліс.

Західна Україна. 1946 рік, 18 вересня,

ліс між Калином і кордоном з Польщею,

далеко пополудню.

Вони йшли довго, мало спілкуючись, зате поспішаючи пройти сьогодні якнайбільший шмат дороги до кордону. Обирали не стежки, а нетрі, щоб не потрапити нікому на очі: ні спецназівцям, ні партизанам. У Крижня на серці лежав важкий камінь. Ще нині вранці він жив своїм життям.