Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

— Не хвилюйтеся, — сказав Рудий. — Він чоловік слова. Ми саме за це його ще не повісили.

— Не пнися, дурню, — відказав Крижень, гарячково запаковуючи папки в чохол. — Ще не все закінчено. Я зараз повернуся.

Він підхопив чохол і кинув Івченку, котрого тримали під стволами пістолетів лісовики:

— Усе буде добре, я зараз повернуся.

…Голова зблід, залишив гвинтівку на підвіконні й зі стільцем повернувся за свій стіл. Відчинив шухляду, намацав руків’я ТТ. Лейтенанти роздратовано метушилися по кабінету й торочили, що потрібно дзвонити «два нулі шість, команда «Закат». Трохимович дивився у вікно. Він був, як завжди, в доброму гуморі.

— О! — повідомив радісно всіх. — Іванавіч вяртаєцца. З цимбаламі? Вось йон цяпєр нам і згуляє на гетих цимбалах. Будзєм слухацца і нє пєраслухаєм.

— Какие еще цимбалы? — задриґався Сербін. — Вы что тут, с ума посходили? Да он утром на нас руку поднял! На нас, офицеров МГБ! Да вам от самогона скоро черти будут мерещиться! Я звоню!

— Ціха, хлопчикі, спакойна. Зараз Іваніч прийде, — спробував заспокоїти публіку Трохимович, — разбяремся. Криві нам тут нє треба.

— Да ты, бульба, вообще молчи! Устроили себе тут санаторий! — заверещав Сербін, — і до Наконечного, що й досі не міг опанувати себе: — Юр, звони! Согласно приказу товарища Абакумова мы берем командование операцией на себя!

Ураз щось гримнуло в коридорі. Як за командою, лейтенанти вихопили свої ТТ. Два пістолети опинилися в руках Трохимовича. Голова, мить провагавшись, пірнув рукою в шухляду столу, не знаючи, що його робити. Захекано вбіг Крижень зі своєю ношею й невдоволено подивився на диспозицію, що склалася в кабінеті голови.

— Розважаєтеся, бісові діти? — до Мирона Микитовича: — Ключі від сейфа! Бігом! І поховайте зброю, а то я нервовий нині, дам комусь у рило.

Голова слухняно віддав ключі. Крижень відчинив сейф, скинув на підлогу все, що в ньому було: течки, папери, ручки, набої… Відкрив чохол від цимбалів і став складати в сейф папки. Одну папку, зітхнувши, кинув на стіл голові. Голова зблід.

— Яка в тебе на цей випадок пісенька? — тихо запитав Крижень у нього.

— Відспівав я своє. Дай самому піти! Я чистий… Даю слово… Так склалося…

Крижень розпачливо покивав, мовляв, «іди», й відвернув погляд.

— Товарищ полковник, надо объявлять «Закат»! — продовжував влаштовувати істерики Сербін. — Они уйдут! Они уйдут!

— Та нехай собі пиндючать до бісової мами! Я перевірив машину, нікого й нічого там немає, — заявив Крижень.

І тут вибухнув Наконечний, вийшовши зі ступору:

— Товарищ полковник! Мы сами видели, как кто-то садился в машину! Мы берем руководство операцией на себя! Прикажите своим уродам убрать оружие! МЬІ начинаем операцию! Миш, я звоню!

Голова потягнувся вільною рукою до папки…

Крижень роздратовано гупнув рукою по столу:

— Струнко! Ніяких дзвінків! Це мій наказ! — обвів усіх шаленим поглядом. — Я поки вийду, дам розпорядження, а коли повернуся, обговоримо ситуацію!

Крижень вибіг, навіть не думаючи, що його можуть не послухатися.

Але як тільки за ним зачинилися двері, Сербін наказав Наконечному:

— Набирай номер!

— Е-е! Ну, нє рипайцєся мнє, синкі! Ви чулі, што загадав палковнік Крижень? А йон вєдає, што рабіць!

Підійшов до вікна, взяв гвинтівку й став спостерігати крізь оптику за площею. Сербін, бачачи, що все виходить не за його планом, люто зиркав на голову, котрий закам’янів над папкою, на Наконечного, котрий вагався, кого слухати… Він нахилився над вухом Наконечного й просичав:

— Твій — Трохимович, мій — голова. Мочимо!

— Як?! Це ж наші! Це ж Трохимович!..

— Давай, сука інтелігентська, бо поріжу на паски. За моєю командою. Натискаєш на гачок…

Наконечний не міг повірити і з виряченими очима:

— Ні, я — ні, це ж… Ні…

— Ти офіцер МДБ. На тебе дивиться весь світ! Якщо ми цього не зробимо, нас віддадуть під трибунал. І буде Людмила Михайлівна над фото твоїм ридати, бо могилки не буде. Давай, за командою… Вже!

— Я не можу й не буду! Я не можу… — категорично заявив Наконечний.

— Скелет ти шмаркатий, а не мужик. А казав, що зможеш… Я так і знав, що ти слабак. Ну! — гаркнув йому на вухо Сербін.

Наконечний безвільно дістав з кобури пістолет і з вереском: «А-а-а!» ошелешено, приречено всадив кулю в спину Трохимовичу. Старий із усмішкою похитнувся, розвернувся, зробив крок назустріч Юркові, із нерозумінням глянув на нього, потім на Сербіна. Наконечний істерично, з божевільним переляком в очах заверещав: «Стій! Стій! Стій! Не йди»! — і рефлексивно кілька разів підряд натиснув на гашетку пістолета. Ці постріли зупинили Трохимовича, він схопився за стіл і повільно став осідати. Він