Карпатський капкан - Сергій Ухачевський

— Встати! — люто скомандував Крижень. Ті зірвалися на ноги. — Струнко! Після виборів за сон на посту в умовах ведення бойових дій передам вашу справу у військовий трибунал, за статтею триста сорок два — порушення правил несення караульної служби. Зброю здасте Вороніну у Львові. Рапорт я передам посильним. А поки переходите в підпорядкування до начальника міліції капітана Івченка. Кругом! Кроком руш у відділення міліції!

Наконечний перелякано облизав пересохлі губи. Сербін криво всміхнувся. Обоє розвернулися і, відбиваючи крок, помарширували за вказаною адресою. Трохимович зітхнув, дивлячись услід.

— Саправди будзєш падаваць на іх рапарт? — поцікавився.

— Треба було б. Але не хочеться здіймати цунамі. Наїдуть сюди зараз з перевірками. А я так цього не люблю. Ми ж робимо вигляд, що нічого не сталося… Та й шкода пацанів. Наче й непогані хлопці, тільки якісь дурноголові. З душком. Може, те, що сталося сьогодні, їх чомусь і навчить, — постояв хвильку, подумав і додав: — Давай цей день переживемо. А там побачимо.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня,

кабінет голови міськвиконкому,

скоро полудень.

На майдані перед міськвиконкомом яблуку ніде впасти. Сьогодні — вибори. У зв’язку з цим міська влада влаштувала ярмарок — по периметру площі розставили торгові ятки, в яких продавалися бублики, ситро, морозиво; розливайки з горілкою, пивом і всюдисущими новомодними біляшами. У кутку площі, на дерев’яній сцені, виступають народні колективи, троїсті музики з Рудим на чолі. Ретранслятори захлинаються бадьорими пафосними піснями.

Ернесто з Хелен прогулюються в натовпі. Він фотографує, вона щось записує в блокнот. На віддалі за ними ходять тінню Наконечний з Сербіним і кілька міліціонерів.

У кабінеті голови стара компанія: Крижень, Трохимович, Мирон Микитович — підтягнуті, виголені. Стоять біля вікна, спостерігають за людським мурашником на майдані. На площу в’їжджає посольська машина. Трохимович узяв свій раритетний бінокль і зацікавлено глянув у нього. Але розчаровано констатував:

— На плошчи людзєй няма, калі вєриць майму біноклі, толькі нєйкія бєлия плями.

Посольська машина зупинилася майже в центрі майдану — далі їй дорогу перегородили ятки.

— Ну, слава Богу, відбули… — з полегшенням зітхнув Крижень — і до голови: — У нас все готово для прощання?

Голова поважно розповів:

— Поперзавсе столи накрили в актовому залі. Будуть наші передовики, ветерани. Скажуть кілька слів… І подарунки для гостей: поперзавсе народні вироби — ліжники, топірці… Все скромно. А там:

— Досить самодіяльності! Дивися, щоб серед тих виробів не було непристойних. Як то гуцулів з піськами. Зганьбимося на весь цивілізований світ… — повернувся до Трохимовича: — Квіти для Марі?

— Нарвав букет у школьним садзє… — показав букет, що стояв у кутку в помийному відрі поруч зі шваброю.

Крижень хотів на те щось сказати, та враз різко розчинилися двері, забігли захекані перелякані лейтенанти з істерично засклянілими очима. За ними вбіг Івченко, він, схоже, теж заклопотаний. Сербін захекано повідомив:

— Кто-то сел в посольскую машину!.. Это не водитель и не Мари с Эрнесто!…

Крижень, переглянувшись з головою і Трохимовичем, — до Івченка:

— Що ти бачив?

— Я бачив, як відчинилися й зачинилися двері. Усе! Народу багато…

— Кто-то сел в машину! Это точно! — істерично заявив Сербін.

Наконечний, із властивим йому перебільшенням