Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
— Я кохаю тебе. Я давно нікого не кохав, — сказав Крижень.
— І я тебе кохаю. Це божевілля. Але мені справді нікуди не хочеться йти.
— А йти потрібно. Якщо потрапиш до рук моїх колег, вони з тебе душу витрясуть.
— Уперше за багато років я не знаю, що мені робити.
— Я теж. Але я почуваюся щасливим. Просто щасливим.
— А знаєш, ми з батьком завжди багато сперечалися… Я, дурна, йому суперечила, щось доводила. А Бог нам відміряв так мало часу разом. Страшно, коли подумаю про нас із тобою… Ти так ризикуєш через мене!
— Колись мені сказала одна дівчина: «Важливо пам’ятати, ким ти є, й не забувати тих, хто тебе любить. І боротися за них до останнього».
— Моді… Вона мені багато розповідала про тебе. Можеш уявити, що я відчувала, коли вперше тебе побачила! Востаннє ми з нею зустрічалися в сорок другому в Польщі. Потім її перекинули в Україну, тут вона й загинула…
— Вона мені й досі сниться… А ти, негідниця така, мене підловила — ти була як вона, в усьому…
— І зараз? І зараз я — не я? — награно обурилася Хелен. — Ти в мені бачиш її?
— Навіть якщо це так, ти сама в цьому винна… Ти нав’язала мені свою гру, і я прийняв її. Але насправді тепер я бачу тільки тебе. На весіллі, коли ти танцювала польку, у мене в грудях щось ніби вимкнулося, а потім щось інше — увімкнулося…
Олена лягла йому на груди. Притулилася так ніжно й глибоко, що здавалося, вони зливаються в єдине ціле…
— Я ніби прив’язана до цього місця, до тебе, — сказала Хелен. — Невже ми скоро розпрощаємося? Ні! Я так не хочу!
Вона почала цілувати його очі, неголені щоки, груди…
— Мені так боляче не було ніколи… Так боляче, так солодко… — шепотіла вона.
Раптом звіддаля — звук гілки, що хруснула, й віддалені голоси. Обоє зірвалися на ноги.
— Біжи, Оленко. Біжи, — хапаючи зброю, сказав Крижень. — Я їх затримаю і відверну, хоч хто б це був. Тобі залишилося до кордону трішки.
— Я знову втрачаю рідну людину… — зірвалася на сльози Хелен, шалено обнімаючи й цілуючи його.
— Біжи, так простіше прощатися. Біжи! Я тебе кохаю! Я не хочу, щоб сталося так, як з Моді! — і захарчав: — Жени!
— Я тебе обов’язково знайду! І більше ніколи не втрачу! Обіцяю — знайду!
Вона кинулася геть, Крижень, зціпивши до болю губи, глянув їй услід і ледь стримав у собі вовче виття, яке виривалося назовні. Потім рішуче поправив на плечі автомат, дістав пістолет і нашорошив слух.
* * *Річмонд, передмістя Лондона.
1946 рік, 5 жовтня, будинок майора SIS Хелен Сміт,
16:18 за Грінвічем.
Осінь геть позолотила дерева на затишній вуличці біля будинку Хелен. Повітря наповнилося вологою, намочило асфальт. Він почорнів, і на ньому поодинокими золотими плямами лежали перші опалі листки кленів.
Хелен переступила поріг свого будинку. Їй назустріч кинувся Адам. Вона міцно-преміцно обняла його й розплакалася від розчулення.
— Мамо, мамо, не плач, ти цього разу майже не затрималася! Як там у Парижі?
— У Парижі… — на мить розгубилася. — А-а-а… так, у Парижі… Що тобі сказати? Париж є Париж. Романтично…
— Мамо, а ти мені обіцяла привезти подарунок.
Вона відпустила обійми, взяла сина за руку й повела у вітальню. Сувора міс Блеклок цього разу прихильно привіталася з хазяйкою, з похвальбою подивилася на Адама, котрий весь минулий місяць поводив себе достойно, чемно; узяла валізи місіс Сміт і понесла їх за господинею.
Хелен із сумки дістала стос фотографій та паперів. Пояснила сину:
