У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

існуватиме після неї, не маючи уявлення ні про дожів, ні про Тернера. І воднораз ці місця були якісь химерні, це були місця, куди ми прибуваємо, а нас тут ще не знають, або місця, які ми покинули і які одразу нас забули. Я не міг їм нічого сказати про себе, не міг залишити тут щось від себе, вони стискали мене, я був тепер лише розкалатаним серцем та увагою, що напружено стежили за розвитком мелодії Sole тіо. Марно я розпачливо намагався зачепитися оком за гарну, своєрідну кривину Ріальто, він поставав перед моїм зором у всій своїй сірій реальності, цей міст не лише був гірший, він руйнував уявлення про те, що переді мною актор, хоча, попри ясноволосу перуку й чорний костюм, я знав, що це зовсім не Гамлет. Так само палаци, Канале, Ріальто втратили ідею, яка становила їхню сутність, і розпалися на прості матеріяльні елементи.

Але водночас ці банальні місця здавалися мені далекими. У басейні Арсеналу вони, завдяки ще одному науковому фактору — широті, надавали всьому якусь своєрідну печать, і тому наш край виглядав якимось чужим, вигнаним під інші небеса; ось цей обрій, такий близький, що я міг би добутися до нього за півгодини, передавав кривизну землі, зовсім іншу, ніж у Франції, кривизну і далеку і пришвартовану, завдяки ефектові подорожі, тут же біля мене, щоб я легше міг уявити, яку дорогу я відбув; ось чому невиразний і далекий басейн Арсеналу сповнював мене такою самою мішаниною огиди й страху, яку я відчував у дитинстві, коли їздив з мамою на води Деліньї, де на фантастичному тлі чорної води, не висвітленої ні небом, ні сонцем, але оточеної кабінками, які вели до невидимих глибин, покритих людськими тілами в купальниках, я питав себе, чи ті глибини, сховані від очей смертних з допомогою бараків, які з боку вулиці нічого не видають, не були входом до льодовитих морів, які починаються саме тут, разом із полюсами, і чи цей невеликий простір не був вільним від криги морем біля самого полюса; і в цій Венеції, самотній, ірреальній, холодній, такій несимпатичній мені і де я мав зостатися сам, Sole тіо лунала як пісня, що оплакувала відому мені Венецію і брала мене у свідки мого нещастя. Якщо я все-таки хотів наздогнати маму і поїхати разом із нею, мені, мабуть, треба було перестати слухати співака і, не гаючи ні секунди, вирішити, що я їду. Але саме цього я й не міг, я сидів нерухомо; я був нездатний не тільки на те, аби звестися, але навіть на те, аби наважатися звестися. Моя думка, щоб не прийти до постанови, стежила за чергуванням музичних фраз Sole тіо, безголосо приспівувала співакові, відгадувала зліт фрази, злинала разом із нею й опадала. Звісно, цей благенький спів, який я чув сотні разів, аж ніяк мене не цікавив. Я не справляв утіхи нікому, в тому числі і самому собі, пильно слухаючи його до кінця, ніби з обов’язку. І, врешті, жодна з фраз цього вульгарного романсу не могла підказати мені постанови, якої я потребував; ба більше, кожна фраза заважала мені ухвалити таку постанову, точніше, накидала мені постанову протилежну — не їхати: адже я барився. Ось чому це заняття — слухати Sole тіо — неприємне само собою, сповнене було глибокого, майже розпачливого смутку.

Я відчував, що, власне, раз я сидів нерухомо, то це й була постанова — не їхати. Але сказати собі прямо: «Я не їду» було мені несила; мені легше було висловити це в іншій формі: «Я послухаю ще одну фразу Sole тіо». Це було можливо, але вкрай болісно, бо практичний сенс цієї обтічної фрази був мені зрозумілий, і коли я сказав собі: «Я тільки почую ще одну музичну фразу», я знав, що це означає: «Я зостаюся у Венеції сам». І може, власне, ця туга, схожа на студений холод, була чаром, розпачливим, але звабливим чаром цього співу. Кожна нота, яку брав співак, викидаючи з міха грудей, ніби грав м’язами, пронизувала моє серце. Коли голос його стихав і здавалося, ніби спів скінчився, співак не вгамовувався і заводив знов, але вже голосно, ніби йому ще раз треба було проголосити мою самоту й розпуку. Моя мати, певно, вже на вокзалі. Скоро вона поїде. Туга гадюкою оповила моє серце, якось змізернів, позбавлений душі Венеції, канал на моїх очах, і банальний Ріальто перестав бути Ріальто, Sole тіо став співом самої розпуки і, лунаючи перед цими примарними палацами, розвалював їх на друзки і довершував руїну Венеції;

я був свідок близького тріумфу мого безголов’я, майстерно, без поспіху, нота за нотою, підготовлюваного співаком, який здивовано втупився в сонце, застигле за Сан-Джорджо-Мад-жоро, і то так пильно, що це присмеркове світло навік вріжеться в мою пам’ять разом із трепетом мого хвилювання і бронзовим співцевим голосом, залишаючись якимсь двозначним, незрівняним і нестямним сплавом.

Я й досі сидів нерухомо, з надламаною волею, не ураджу-ючи нічого. Звісно, в цю мить постанова була вже ухвалена. Наші приятелі часто можуть її передбачити, а ми самі не можемо, — якби не це, від яких мук це передбачення нас позбавило б!

Нарешті з хлані темнішої за ті, звідки вилітає вже передбачена комета, завдяки несподіваному інстинктові самозбереження вкоренілої звички, завдяки прихованим резервам організму, які нараз, раптово, в останню мить, вона кидає в бій, я зриваюся на рівні: бігцем я дістався до вокзалу, як уже зачинялися двері вагонів, але маму я ще застав; від хвилювання щоки її побагровіли; вона мало не плакала, бо гадала, що я вже не прийду.

Потяг рушив, і ми побачили Падую, потім Верону, які вийшли назустріч, аж до самого вокзалу, аби нас провести; рушивши далі, ми бачили, як вони вертаються до себе — вони ж не пасажири, — аби далі жити своїм життям, одна серед своїх піль, друга — на своєму пагорбі.

Час минав. Моя мати не квапилася прочитати листи, вона тільки розпечатала конверти і, мабуть, остерігалася, що я теж сягну одразу по гаман і дістану листа, який вручив мені портьє. Вона завжди боялася, що подорож може здатися мені довгою, надто стомливою, і, щоб розважити мене перед приїздом, барилася діставати круто зварені яйця, передавати мені газети, розпаковувати книжки, придбані нишком від мене. Я спостерігав, як вона здивовано читала листа, потім підняла голову, і її очі ніби втупилися в геть-то виразні, розмаїті спогади, які їй не вдавалося зібрати докупи. На