У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст
Аж це у моєму мозкові зринув один факт, який засів там як спомин, але потім поступився місцем перед іншим. Нещодавно я дістав телеграму і гадав, що це від Альбертини, але телеграма була від Жільберти. Досить претензійна оригінальність Жільбертиного почерку передусім полягала в тому, що в літері «т» поперечні риски ставилися дуже високо, ніби підкреслюючи слова в попередньому рядку, урваному до того ж крапками над «і», які теж заблукали туди знизу. Зате до нижнього рядка припліталися хвостики і закрутки слів, виведених на рядок вище. Через це поштовий службовець міг прочитати крутки «с» та «и» як склад «ина» і додав його до Жільбертиного імені. Крапка над «і» в цьому імені помандрувала вгору, аби стати там кількома крапками. «Ж» мало вигляд готичного «А». А якщо до того ж два-три нерозбірливі слова змішалися з іншими (деякими з них не дуже мені зрозумілими), цього вистачило, щоб пояснити мою помилку, хоч таке пояснення й непотрібне. Скільки літер у слові читає людина неуважна та ще й переконана, що цей лист від певного адресата? Скільки слів у фразі? Читаючи, ми згадуємо, ми творимо; все виходить з однієї первісної помилки, а всі наступні (і це не тільки при читанні листів і телеграм, не тільки при всякому читанні), хоч які дивні вони здаються комусь, у кого інша точка зору, сприймаються цілком природно. Більша частина того всього, в що ми віримо, включно з найдоленоснішими висновками, виводиться саме так, під впливом упертости чи доброї віри, з першої помилки у засновках.
Розділ четвертий
Нове обличчя Робера де Сен-Лу
— Отакої! — вигукнула мати. — У моєму віці людина вже нічому не дивується, але запевняю тебе, що немає нічого дивнішого, ніж новина, про яку мене повідомляють у цьому листі.
— Послухай мене уважно, — відповів я. — Не знаю, що там у твоєму листі, але дивовижнішого за листа, що я отримав, бути не може. Це про шлюб. Робер де Сен-Лу одружується з Жільбертою Сванн.
— Ах! — сказала моя матір. — Тоді, виходить, це те, про що мені повідомляють у другому листі. Я його ще не розривала. Я впізнала руку твого приятеля.
І моя ненька всміхнулася до мене з тим легким хвилюванням, яке, відколи вона втратила свою матір, викликала в неї кожна подія, навіть найдрібніша, як у всіх людей, здатних страждати і пам’ятати, у всіх, хто мав своїх небіжчиків. Усміхаючись, вона промовляла до мене лагідно, ніби з обави, що, легковажачи цей шлюб, вона не врахує те, що може відживити сум у Сваннової дочки й удови, у Роберової матері, яка згодилася на розлуку зі своїм синочком, у тих, кому мати з доброти, з симпатії, приписувала свою власну причепливість, доччину, подружню і материнську.
— Чи ж не мав я рації, твердячи, що немає нічого дивовижнішого, ніж те, про що йдеться у листі до мене? — спитав я.
— А от і ні! — заперечила матір. — Це я можу повідомити тобі найдивовижнішу новину. Не кажу «найбільшу чи найменшу», бо цю цитату з пані де Севіньє повторють усі, не відаючи, що твою бабусю дражнили теж цитатою з неї: «Велике діло — згрібати сіно». Краще нам не пародіювати ту Севіньє. Міені пишуть, що одружився юний Камбремер.
— Ти бач! — байдуже озвався я. — Аз ким? У кожному разі, особа нареченого вже позбавляє цей шлюб будь-якої сенсаційності.
— Як позбавляє її й наречена.
— А хто вона?
— Якщо я тобі її назву, це буде нецікаво. Спробуй-но вгадати, — дказала мати. Оскільки ми ще не минули Турина, вона поклала мені на столик хліба і, щоб у мене не пересохло в горлі, грушу.
— А звідки мені знати? Мабуть, якась блискуча партія. Якщо Леґранден та його сестри задоволені, то ми можемо бути певні, що це блискучий шлюб.
— Щодо Леґрандена, то я не знаю, зате той, хто мені про це пише, запевняє, що пані де Камбремер у захоплені. Не знаю, чи тобі здасться цей шлюб блискучим. Мені він нагадує часи, коли королі одружувалися з пастушками, та ще й з най-убогіших родин, та зате з пастушками чарівними. Твою бабусю це б здивувало, але вона б не опиралася.
— То з ким же він таки одружується?
— З панною д’Олорон.
— Тут не інакше, як блакитна кров, а не щось пастуше, але не уявляю, хто се може бути. Цей титул належав до роду Ґер-мантів.
— Отож то й воно. Пан де Шарлюс дав цей титул Жюп’єновій сестриниці, коли узяв її за дочку. Саме вона й виходить за юного Камбремера.
— Жюп’єнова сестриниця! Не може бути!
— Це нагорода за цноту. Це шлюб, яким закінчуються романи Жорж-Санд, — зауважила моя мати.
«Це нагорода за нецноту, це шлюб, яким закінчуються романи Бальзака», — подумав я.
— Зрештою, — сказав я матері, — якщо поміркувати, це річ цілком природна. Ось і Камбремери вливаються до клану Ґермантів, де їм і не снилося отаборитися. Поза тим, це дівчисько, годованка пана де Шарлюса, матиме купу грошей, а Камбремерам, відтоді як зубожіли, гроші потрібні. А взагалі вона приймачка або, за Камбремерами, позашлюбна донька якогось принца крови. Байстря з майже королівського дому є для французької та чужоземної шляхти почесною партією. Не забираймося надто високо, аж до Люсенж, але ж ти пам’ятаєш, як півроку тому, не більше, Роберів приятель пошлюбив молоду дівчину лише тому, що її вважали — слушно чи неслушно — дочкою якогось великого князя, і тільки це давало їй право обертатися у вищому світі.
Моя мати, пройнята комбрейським кастовим духом, під впливом якого бабуся була б шокована цим шлюбом, передусім вважала за потрібне стати на бабусину точку зору.
— Зрештою, — додала вона, — дівчисько звабливе, і твоя бабуся, навіть якби не була така безмежно добра і така безконечно поблажлива, все-таки схвалила б вибір молодого Камб-ремера. Пам’ятаєш, якою доброго батька дитиною здалася їй ця дівчина давно, того дня, коли вона зайшла туди, аби зашити спідницю?
