У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

Вона мала шкіру кольору трояндової пелюстки, що надавав її гарним очам цілої гами оранжевих тонів і будив у мені таку нездоланну потребу бачити її щодня, що я, збираючись скоро з матір’ю покинути Венецію, вирішив спробувати, чи не можна її влаштувати в Парижі, аби тільки нам не розлучатися. Краса її сімнадцяти літ була така шляхетна, така промениста, що не купити цієї роботи справжнього Тиціана був би гріх. Але чи ж вистачить тих решток мого маєтку, аби схилити її покинути рідний край і оселитися в Парижі ради мене одного? Коли я дочитав листа від біржового маклера, фраза, в якій він мені заявив: «Я подбаю про ваші контанго», нагадала мені слова бальбецької лазниці, коли Еме спитав про Альбертину, вона, висловлюючись майже з ідентичним професійним лицемірством, відповіла: «Це я про неї дбала». Ці слова, які мені зроду не спадали на думку, відкрили мені тепер в’язницю, наче Сезам. Проте за хвилю важка брама знов закрила замуровану

— щодо якої я не був винний за те, що не хотів з’єднатися з нею, якщо я не міг уже навіть уявити собі, пригадати її, — адже люди існують для нас лише завдяки уявленню, яке ми про них маємо, — але саме в цю хвилину вона стала для мене ще зворушливіша через занедбання, про яке сама вона не відала, і на частку секунду я відчув тугу за часами, уже давно минулими, коли вдень і вночі мене мучила пам’ять про неї. Іншим разом, у церкві Сан Джорджо дей Сквявоні, орел, зображений біля одного з апостолів, так само стилізований, пробудив у мені спомин і майже такий самий біль, викликаний двома перстнями, на схожість яких звернула мою увагу Франсуаза і про які я так і не дізнався, хто їх їй подарував. Але одного вечора мені здалося, що моєму коханню випало відродитися. Коли наша гондола прибилася до готельних сходів, портьє вручив мені телеграму, яку посильний приносив мені уже тричі, бо прізвище адресата було перекручене (попри спотворення, допущені італійськими телеграфістами, я зрозумів, що то моє прізвище), і просили підтвердити письмово, що телеграма справді на моє ім’я. Опинишивсь у номері, я розгорнув телеграму, і, хоча на превелику силу, але розібрав: «ДРУЖЕ МІЙ, ВИ ДУМАЛИ, ЩО Я ПОМЕРЛА — БА НІ, ДАРУЙТЕ, Я ЖИ-ВА-ЖИВІСІНЬКА. МЕНІ Б ХОТІЛОСЯ ПОБАЧИТИСЯ З ВАМИ, ПОБАЛАКАТИ ПРО НАШЕ ВЕСІЛЛЯ. КОЛИ ВИ ПОВЕРНЕТЕСЬ? ЩИРО ВАША АЛЬБЕРТИНА».

І тоді сталося у зворотному порядку те саме, що з моєю бабусею: коли я дізнався, що вона померла, спершу я не відчував ніякого смутку. Її смерть змусила мене страждати, як тільки вона ожила в моїх спогадах. Коли я призвичаївся до думки про Альбертинину смерть, звістка про те, що вона жива, не врадувала мене, як того можна було б сподіватися Альбертина була для мене лише в’язкою моїх думок, вона пережила свою смерть на той час, поки ці думки жили в мені, а нині, коли вони були мертві, вона зовсім не верталася до життя разом зі своїм тілом. Усвідомивши, що я не відчуваю в цю хвилину радости, збагнувши, що я розлюбив її, я мав би засмутитися ще більше, ніж той, хто, глянувши на себе у свічадо потому як кілька місяців мандрував чи хворів, бачить, що він посивів і що в нього тепер інше обличчя: обличчя зрілої людини чи старого. Це враження досить прикре: отже, тієї людини, якою я був, молодого білявця, більше немає на світі, отже, тепер я інший. Зморшкувате обличчя, біляве волосся — чи не є це така сама глибока зміна, повне знищення нового «я», знищення того, яким я був, і виникнення нового «я» на місці колишнього? Але ми не вдаємося в тугу, стаючи іншими в міру того як ідуть роки і в ритмі плину часу, і нам не болить, що в одну й ту ту саму добу ми стаємо по черзі істотами суперечливими — злосливцями, спочутливими, делікатними, грубіянами, безсрібниками, честолюбцями — усіма тими, чим ми є щодня. І причина, через яку ми не журимося, тут і там однакова: це наше «я», щоразу в стані затьмарення — на короткий, в останньому випадку, час і коли дається взнаки характер, але на тривалий у першому і коли йдеться про пристрасті — воно тут не для того, щоб оплакувати те інше «я», яке є тодішнє, а отже, і нас усіх: грубіян сміється зі свого грубіянства, бо ми і є грубіянами, а людина з короткою пам’яттю не переймається цією вадою саме тому, що ми забутькуваті.

Я не міг би воскресити Альбертини, оскільки не здолав би воскресити самого себе — колишнього. Життя, здатне змінювати лице світу постійним ходом нескінченно дрібних процесів, не сказало мені назавтра по її смерті: «Стань тепер іншим», а з допомогою змін таких непомітних, що я навіть не усвідомлював, що я змінююся, відновило в мені майже все, і думка моя здужала вже призвичаїтися до свого нового пана — мого нового «я», — коли помітила, що це хтось інший; відтоді вона була прив’язана тільки до нього. Мої ніжні почуття до Альбертини, мої ревнощі трималися, як ми це бачили, на породженій асоціативним мисленням іррадіації, що виникала з певних згустків любих чи болісних вражень, на згадці про мадемуазель Вентейль у Монжувені, на двох вечірніх Альберти-ниних поцілунках мені в шию. Але в міру того, як ці спомини слабли, безкрає поле вражень, забарвлених якимось відтінком туги чи радости, знов відновлювало свої нейтральні тони. Коли забуття уже заволоділо кількома панівними висотами болю і втіхи, опір мого кохання був подоланий, я розлюбив Альбертину. Я намагався пригадати її. Підтвердилося моє передчуття, коли через два дні після її втечі я вжахнувся на думку, що міг жити без неї дві доби. Це було так, як тоді, коли я писав до Жільберти, кажучи собі: «Якщо це протриває ще два роки, я розлюблю її». І якщо після запрошення, яке я дістав від Сванна, я відвідав би його доньку, це здалося б мені відвідинами мертвої, то щодо Альбертини смерть, — або те, що я вважав за смерть, — зробила ту саму справу, яка була наслідком тривалого розриву з Жільбертою. Смерть діє інакше, ніж відсутність. Забуття, цей монстр, що сповнював моє кохання дрожем ляку, поглинуло її нарешті, як я це й передбачав. Звістка, що Альбертина жива, не тільки не збудила наново мого почуття, не тільки дозволила мені усвідомити, наскільки я збайдужів, а в