Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

У залу повертається голос судді Гаскіна, і шепотіння вщухає.

— Я хотів би викликати наступного свідка для надання показань, — промовляє він. — Містера Лона Сірса.

Двері позаду судді відчиняються. Я впізнаю цього Лона Сірса, п’яного в’язня, якого посеред ночі кинули в нашу камеру. Тільки цього разу він цілком бадьорий, наче ніколи в житті не пив ані краплі алкоголю. Його довге чорне волосся акуратно зібране ззаду, а фарба зникла з обличчя. Рожево-кремова шкіра сяє при денному світлі. Я відчуваю, як поруч зі мною випрямився Нельсон.

— Сер, ви могли б представитися суду? — просить суддя.

— Сірс, — відповідає чоловік. — Лон Сірс.

Краєм ока я бачу, як Нам і Лум роззираються по судовій залі, немов злякані пташки. Краще б вони припинили вертітися — відблиски світла легко чіпляються за чорне волосся та привертають увагу до їхнього занепокоєння. Цікаво, чи бачать це інші в залі засідань? Чи розцінять вони це як ознаку провини?

— Можете розповісти нам усе, що ви знаєте, містере Сірс?

Чоловік зиркає на нас і вишкіряється, ніби ми маємо бути в курсі, в чому тут жарт. Але я й досі не розумію.

— Днями я отримав телеграму від шерифа Бейтса, — каже чоловік. — Він спитав, чи можу я приїхати в Пірс задля участі в невеличкому проєкті. Сказав, що в нього є п’ятеро підозрюваних у вбивстві і що йому потрібно, щоб я допоміг з перекладом. Бачите, Ваша честь, я вивчив китайську мову в шахтарських поселеннях Воррена. Довелося, коли навколо крякали всі ці кулі. Шериф Бейтс наказав мені перевдягтися п’яним індіанцем. План полягав у тому, щоб я сидів там і слухав, як вони зізнаються.

Я швидко прокручую хронологію подій. Цей Лон Сірс був з нами кілька годин. Про що ми говорили? Важко згадати. Час, проведений у камері, розпливчастий і зжужмлений. Жоден із нас нічого не сказав би, бо жодному не було в чому зізнаватися. Я пильно дивлюся на Лона Сірса, якого тепер ненавиджу, і жадаю, щоб він нічого не вигадав.

— Тож ви так і зробили, — каже суддя Гаскін, ніби хвалить чоловіка. — І що почули?

— Було трохи важко розібрати, — відповідає Сірс, — але вони говорили про запуск феєрверків.

— Феєрверків?

— Так, — підтверджує Сірс. — І це змусило мене замислитися. Може, китайці запускали феєрверки, щоб приглушити звуки вбивства? Може, це було звичайне відвертання уваги, щоб ніхто не дізнався, що коїлося насправді?

— Цікаво, — каже суддя.

Я стискаю кулаки. Мені хочеться вигукнути: «Такого не було! Ми всі були там. Танцювали навколо феєрверків до самісінького ранку! Ти брешеш!».

Однак зараз невдалий час щось говорити. Хай що я скажу, це не матиме жодного значення. Тепер я починаю це усвідомлювати.

— Ще щось, містере Сірс? — запитує суддя.

— Тільки одне, — відповідає Сірс. — Знаю лише, що вони планують вигадати якесь спростування. Чув, як вони якось усі разом це обговорювали. Не дозволяйте цим підступним виродкам себе ошукати. Вони зробили це і зроблять знову або з вами, або з кимось із ваших знайомих. Я працював у шахтах і бачив, як вони займають місця роботяг, які заслуговують на цю роботу.

Тепер він повертається до натовпу, широко розкинувши руки.

— Коли вони вперше прийшли сюди, ми впустили їх, бо думали, що вони тут ненадовго. Вони повідкривали магазини й витіснили хороших, працьовитих чоловіків і жінок. А тепер подивіться, що сталося. Одного з нас убили. І хто? Хто, по-вашому? Це зробили ці китайози. Винні, винні! Більшість із них!

Пристрасна промова Сірса розлютила публіку. «Зрештою, на слуханні не треба жодних свідків, — усвідомлюю я. — Достатньо лише звернутися до страху в людських серцях».

— Тихо! — кричить суддя. — Я вимагаю порядку в суді!

Зала жарка й розпашіла від гніву. Не думаю, що зможу ще довго тут протриматися. Швидше б це все скінчилося.

Коли Сірс іде, суддя оголошує, що є ще одне свідчення.

— Але це особливий випадок, — зауважує він. — Своїм виступом тут цей свідок виявляє велику сміливість, оскільки її свідчення дуже загрожують її репутації та благополуччю.

Він називає ім’я свідка. Двері позаду нього відчиняються, і цього разу дивуємося не тільки ми п’ятеро. Уся зала суду затихає й витріщається на те, як останній свідок виходить до трибуни.

Суддя Гаскін промовляє ніжнішим голосом, ніж він звертався до інших.

— Можете представитися суду?

— Керолайн, — каже свідок. — Керолайн Фостер.

Дівчина з галявини. Я силуюся зібрати все докупи. Дівчина, яка була на галявині, мала стосунок до Фостера? Тієї самої миті я мало не хапаю Нельсона, ніби кажучи: «Глянь, це ж вона!». Але він і так знає. Завжди знав. Поруч зі мною його тіло напружується, а заспокійливий ритм дихання раптово зникає.

— Міс Фостер, ви можете розповісти все, що вам відомо? — запитує суддя Гаскін таким же ніжним голосом.

Керолайн заплющує очі й киває. Її золотаве волосся сьогодні заколоте назад, обличчя непричепурене та пригнічене. Неважко помітити, що вона плакала.

— Я мала стосунки з одним із обвинувачених, — промовляє вона. Її голос глибший, ніж я очікувала. — Он він сидить.

Вона розплющує очі й показує на Нельсона. Цієї миті публіка зривається.

— Скверна, скверна, скверна, — скандують присутні.

— Огидний звір! — вигукує якась жінка.

Мені хочеться встати й захистити Нельсона від образ, але я здатна лише сидіти. Нам і Лум вражено витріщаються на Нельсона. Навіть Джова ця новина налякала.

Цього разу суддя Гаскін не закликає негайно до порядку. Він дозволяє публіці робити свою справу й дивиться на Нельсона з потворним виразом обличчя. Коли ґвалт нарешті стихає, він нахиляється вперед, щоб знову звернутися до Керолайн.

— Чи могли б ви розповісти нам, як ці… стосунки… зародилися?

Її історія не дуже відрізняється від тієї, яку мені розповів Нельсон. Молодший брат Керолайн на початку літа почав брати в Нельсона уроки. Вона завжди цікавилася музикою, хоча сама таланту не мала, але радо спостерігала та вчилася в Нельсона.

Решту доповнює суддя Гаскін.

— Він спокусив вас? У що таке зловісніше могли перерости невинні стосунки?

Зі сльозами на очах Керолайн хитає головою.