Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

4

Запах гнилі переслідує нас по всій в’язниці, але шлях до нашої камери недовгий. В’язниця округу Пірс — це простий сірий двоповерховий блок з десятьма камерами без вікон. Дім для дрібних злодюжок і зловмисників, а тепер і для нас. Повітря всередині будівлі холодне й затхле. Тут ми наче в печері, захованій у найтемнішому куточку землі. Місце для того, що віддали забуттю.

Один охоронець веде нас попереду, інший — позаду. Ми йдемо рядочком: спочатку Нам, потім Лум, Нельсон, я і той п’ятий, досі мовчазний. Переді мною — Нельсонова голова, пряма й зосереджена перед собою, шия досі така ж сильна. Коли я на нього дивлюся, то відчуваю, що твердо стою на землі.

— Не спотикайся, хлопче, — попереджає охоронець позаду, його слова чіпляються за наші п’яти.

Мені кортить поговорити з Нельсоном, розпитати охоронців і вимагати відповідей, але приглушене відлуння наших кроків підказує, що зараз не час давати волю словам. Нам, Лум і Нельсон теж мовчать. Ми всі й без сторонніх порад розуміємо, що мовчання — наш найкращий захист.

— Нарешті спіймали тих вузькооких виродків, — гарчить якийсь голос із камери. Ще хтось плює нам під ноги, коли ми проходимо повз. З іншої камери — жалюгідне виття. Мені несила змусити себе глянути, хто видає цей звук. Охоронцям начхати. Цікаво, вони вже звикли до цього ґвалту? Чи для них ті, хто в камері, більше не люди, а лише плоть у чотирьох стінах?

Порожня камера в кінці коридору на другому поверсі — наша. Малесенька — якби ми всі вклалися один біля одного, то ледве вмістилися б. Ще одна темна кімната, з якої не вибратися. Ще одна клітка.

Ми заходимо всередину — і нас накриває непереборний сморід сечі з відра, яке вже не один день стоїть у кутку. Охоронець, який ішов попереду, тріумфально зачиняє двері.

— Нарешті ви отримаєте своє, китайози, — торжествує він. Охоронець вставляє ключ у навісний замок і повертає його. Будівлею лунає спустошливе клацання. Потім вони разом з другим ідуть геть.

— Певно, це якась помилка, — кажу я Нельсону. — Як вони можуть думати, що це ми вбили того чоловіка?

— Не вірю, що він справді мертвий, — бурчить Лум. — Я хочу побачити тіло. Де докази?

— Він не може померти, — боязко промовляє Нам. — Хто ж захоче вбивати таку людину?

— А ти що скажеш? — питає Нельсон. Минає якась мить, перш ніж ми збагнули, що він звертається не до когось із нас, а до того п’ятого.

Світло погане, але ми повертаємося до незнайомця. Його волосся скуйовджене, губи потріскані й білі. Я усвідомлюю, що його обличчя вкрите синцями, які ще не встигли проявитися. Невже ті, хто пов’язали нас, були на таке здатними?

Нам першим підходить ближче до чоловіка.

— Справді, — промовляє він добрим і підбадьорливим голосом. — Хто ти такий?

Чоловік не звик до такої уваги. А може, просто не хоче. Він відступає назад, широко розплющує очі й хитає головою.

— Ти можеш поговорити з нами, — лагідно каже Нельсон. — Хто ти? Чому тебе сюди привезли?

Чоловік знову жестикулює та показує на свій рот. Я дивлюся, як його пальці кружляють знову й знову, і тоді усвідомлюю, чому він не говорить.

— Він німий, — кажу їм, а далі звертаюся до чоловіка. — Ти не можеш говорити, навіть якби хотів, так?

Чоловік жалібно дивиться на нас, а потім відкриває рота. Замість язика звивається хробак з рябою плоттю. Без голови. Нам відступає назад і хапається за Лума. Я втикаюсь у своє плече, щоб не знудило.

Тільки Нельсонові, здається, нічого. Він кладе руку чоловікові на плече.

— Це вони з тобою зробили?

Чоловік заперечно хитає головою й заламує руки. Він показує на свій рот, а потім знову хитає головою. Далі вказує на око, яке вкривається багрянцем, і на те місце, де стояли охоронці.

— Певно, це був хтось інший, — кажу я та ковтаю жовч. — Але синці. Вони свіжі.

Чоловік ствердно киває. Він підіймає палець і починає щось виводити ним у повітрі.

— Він хоче щось написати, — припускає Нам.

— Не можу розібрати, — каже Лум.

Я підходжу до чоловіка й беру його за руку. Він дивиться на мене так, ніби я штрикнула його.

— Ось, — простягаю йому долоню. — Пиши тут.

Він вагається, але потім розправляє пальця. Ніготь загострений на кінці. На моїй долоні він малює ієрогліф, зрозуміти який мені не потрібно багато часу.

— Друзі, це Джов, — промовляю я, а сама намагаюся придушити жаль до ієрогліфа його імені, 周, який містить у собі широко розкритий рот.

Хоч і маленька, зате важлива перемога. Ми по черзі тиснемо йому руки, а коли Нам знову набирається сміливості, то навіть зазирає Джову в рота та називає трави з нашої крамниці, ніби щось здатне відростити відрізаний язик. Однак радість відкриття швидко минає. Невдовзі ми всі розходимося по камері, щоб знайти власний куточок, де можна постояти, посидіти, притиснути ноги до грудей і поплакати, уткнувшись у коліна.

5

Коли я дізналася про долю батьків, то не могла припинити думати про останні дні їхнього життя. Уявляла темряву їхньої в’язниці, намагалася відчути страх у їхніх животах. «Якби ж я могла потрапити до них туди, — думала, — це було б максимально схоже на наше возз’єднання. Там хоча б в останні хвилини їхнього життя я теж була б разом з ними».

А тепер мені не потрібно гадати. Їхня темрява — це моя темрява, їхній страх так міцно сидить у моїх грудях, що зрештою я можу назвати його своїм. Ось воно, возз’єднання, якого я прагнула весь цей час, однак воно зовсім не солодке. «Що не так, Дайю? — запитую я себе. — Ти побувала в стількох халепах. Тоді ти не була такою наляканою, як зараз».

«Але тепер усе інакше, — сперечаюся. — Ти надто багато витерпіла, щоб зазнати такого кінця. Зараз як ніколи важливо вижити».

Я не боюся смерті. Я боюся втратити життя.

Мій голос безцільно лине крізь темряву.

— Нам потрібен план, — каже він.

Ми дізналися від охоронців, що слухання відбудеться завтра вранці.

— Що буде на цьому слуханні? — питаю я Нельсона. — Чи зможемо ми відстояти свою справу, захиститися? Чи зможуть наші постійні