Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

Я дивлюся на Нельсона. Він усміхається так, ніби його ніхто не бачить; усмішка розкута й невагома. Повіки розслаблені, обважнілі від вина.

— Розслабся, Джейкобе, — промовляє він, помітивши мій погляд, і я усвідомлюю, що навіть у мить найвищого щастя, навіть знаючи, що Джаспер мертвий, я й досі напружена, бо звикла бути такою, відколи мене на гарбі відправили у Джифу. Але Нельсону нічого з того не відомо. Він знає лише хлопця, якого бачить перед собою. Тож покидає мене й біжить до феєрверків, стрибає навколо них і радіє, шалено розмахуючи руками, ніби може спіймати вітер і полетіти. Лум, якого так рідко захоплює гра на публіку, приєднується до нього, підійнявши обличчя до неба. Нам і далі підпалює та кидає феєрверки. Я спостерігаю за ними трьома з крамниці, а потім усміхаюся так само, як це робив Нельсон.

— Ходи сюди, Джейкобе, — кричить Лум. Проти спалахів феєрверків здається, що його вмочили в оранжеву фарбу. Я виходжу на вулицю, щоб приєднатися до них. Нельсон хапає мене за руку і трясе її. Я дозволяю йому й усміхаюся. Наш лист невдовзі надійде до «Шести компаній», тож сьогодні ввечері ми дозволяємо собі почуватися непереможними. Він задирає голову до неба й завиває. Те саме роблю і я, заплющивши очі й посилаючи голос кудись подалі від себе, бажаючи випустити на волю все, що всередині. Кожну мить, коли я була наляканою, нікчемною чи побитою. Можливо, навіть випустити саму Лінь Дайю. Я відпускаю це все та вірю, що натомість прийде щось інше.

Коли ми тієї ночі лягаємо спати — Нельсону, який випив зайвого й не може дійти додому, Нам приносить килимок, — наші шлунки набиті, як ніколи за попередні місяці. Нам і Лум спотикаються та плентаються у свою кімнату, не спроможні спершу навіть ноги помити. Нельсон умощується біля сушеної хурми, а я спостерігаю з коридору. Навіть у темряві він відчуває на собі мій погляд.

— Я радий, що ти приїхав сюди, Джейкобе, — промовляє він. — І радий, що ти досі тут.

Я стільки всього хочу йому сказати, але мовчу. Лише чекаю, доки він умоститься під ковдрою, перш ніж самій повернутись у ліжко. Феєрверки не перестають витанцьовувати, навіть коли я заплющую очі.

3

Спершу я чую стукіт.

На мить мені здається, що я проспала. Крамниця, певно, вже відчинена. Та потім я чую, що Нам і Лум метушливо розмовляють у своїй кімнаті, й розумію, що вони самі щойно прокинулися.

Я натягую штани, насилу залізаю в сорочку. Перевіряю, що мої груди досі обмотані й пласкі. Коли виходжу в коридор, Нам і Лум уже біжать попереду мене.

Стукіт триває, тепер уже гучніший.

Нам запитує Нельсона, що це таке. У відповідь Нельсон спросоння щось мляво бурмоче йому з підлоги. Потім я чую, як відчиняються вхідні двері. Інший, глибший голос приєднується до ґвалту. Я вже чула його раніше. Нам і Лум замовкають, а потім одразу починають кричати. Я намагаюся вловити голос Нельсона, але марно. Тож виходжу з коридору на ранкове світло.

Нельсон, Нам і Лум скупчилися біля дверей. Глибокий голос належить шерифу Бейтсу, якого я не бачила від часу його першого візиту в крамницю після протестів. Він має такий вигляд, наче вже кілька годин на ногах.

Я намагаюся підійти ближче, але спотикаюсь і спираюся на полицю. Шум лякає шерифа Бейтса, його рука різко рухається до тіла. Він дістає чорний блискучий предмет, у якому я впізнаю пістолет. Я чую, як щось клацає, і Нельсон робить різкий вдих.

— На підлогу! — кричить шериф і направляє пістолет на мене.

Нам і Лум замовкають і підіймають руки до стелі. Нельсон першим опускається вниз, притулившись грудьми до підлоги. Нам і Лум повторюють те саме. Я залишаюся стояти, бо не розумію, що відбувається й чому шериф Бейтс тримає мене під прицілом.

— Я сказав, на кляту підлогу!

— Джейкобе, — промовляє Нельсон.

Немає часу з’ясовувати. Я роблю так, як інші, й опускаюся вниз. Дерев’яна підлога холодна. Минулої ночі, сп’янілі та втомлені, ми забули попоратися біля пічки.

Скриплять двері, а потім шериф Бейтс гукає до когось на вулиці. Мені страшно підвести голову, щоб поглянути. Я знову чую, як відчиняються двері, а вслід за цим — тупіт безлічі важких чобіт, що заходять до крамниці. Щось цокає. Нам і Лум стогнуть. Нельсон мовчить. Потім я чую чоботи біля свого вуха.

— Сіпнешся — і я вистрелю, — гарчить хтось.

Я згадала про коричневий згорток, який Вільям дав мені того дня в Бойсе, — маленький пістолет, який я сховала в мішку з пшоном подалі в підсобці. Як же він зараз далеко. Відчуваю, як мої руки загинають назад, а потім два кайдани клацають біля зап’ясть і вдаряються об кістку. Хтось зводить мене на ноги.

— Вас заарештовано за вбивство Деніела М. Фостера, — звідкілясь гарчить на нас шериф Бейтс. — Вас доставлять до в’язниці округу Пірс, де ви чекатимете на суд.

Холод пробігає по моєму тілу. Той чоловік з ворожим поглядом, який так зловісно стовбичив під нашою вітриною, мертвий? Примара, як називав його Лум.

Нам реагує першим, повторюючи мої думки.

— Убитий?! — викрикує він. — Фостер?!

— Як? — вимагає пояснень Лум, лежачи на підлозі. — Коли? Чому?

Останнім озивається Нельсон, різко випаливши від паніки:

— А його родина знає?

— Не огризайся, хлопче, — каже шериф Бейтс. — А тепер слухняно та спокійно ходіть з нами. І без метушні.

Один за одним ми виходимо на вулицю до брички, що чекає перед крамницею. Вулиця вже переповнена натовпом, який збирається навколо «Фостерз ґудз». Деякі жінки плачуть, інші лише затуляють рота руками. У чоловіків похмурі обличчя.

— Нельсоне, — шепочу я, коли ми сідаємо в бричку. — Що коїться? Що вони кажуть?

Нельсон мовчить. Можливо, не чує мене.

У бричці ми не самі — тут уже хтось є. «Схожий на нас», — думаю я. Коли ми залазимо, юнак не звертає на нас уваги. Одне його око вже почало ставати фіолетовим.

Бричка рушає. Наші тіла креняться докупи. Мої скручені за спиною руки німіють. Я намагаюся написати щось вказівним пальцем — будь-що, — але ієрогліфи