Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

На бульварі було добре, в людей були погожі, лагідні обличчя, майже всіх їх він знав із вигляду, на вітринах «Клозрі де Ліля» стрибав веселий сонячний блищик.

— Я голодна, — сказала Івіш, — піду поснідаю.

Вона увійшла до бакалійної крамниці Демаріа. Борис чекав її надворі. Він почувався слабким і розчуленим, немов той, хто одужує, і все гадав, про що б його подумати, аби принести собі бодай малесеньку втіху. Раптом його вибір упав на «Історичний і етимолоґічний словник жарґону». І зрадів. Тепер словник лежав у нього на нічному столику, і він тільки на нього й дивився. «Це частина мого хатнього побуту, — натхненно подумав він, — я мистецьки вчинив цей скок». А оскільки щастя приходить не саме, то він подумав і про ножа, дістав його з кишені й відкрив. «Вдатний же я!» Він придбав його напередодні, та в цього ножа вже була своя історія, він пронизав тіло двох найдорожчих йому людей. «Гарно він ріже», подумалося йому.

Поруч пройшла якась жінка, вона пильно глянула на нього. Вбрана вона була просто-таки прегарно. Він обернувся, щоб розгледіти, яка вона ззаду; вона теж обернулася, й вони з симпатією глянули одне на одного.

— Ось і я, — сказала Івіш.

У руках вона тримала двоє величезних канадських яблук. Вона тернула одне об свій зад й, коли воно залисніло, вп'ялася у нього зубами, а друге простягла Борисові.

— Ні, дякую, — відказав Борис. — Мені не хочеться їсти. — Й додав: — Ти мене шокуєш.

— Чому б це?

— Яблука витираєш об зад.

— А це, щоб вони лисніли, — пояснила Івіш.

— Поглянь он на ту жінку, що віддаляється, — сказав Борис. — Я припав їй до смаку.

Івіш хрумкала яблуко з добротливим виглядом.

— Ото? — з повним ротом поспиталася вона.

— Та ні, не там, — сказав Борис. — За тобою.

Івіш обернулася й підняла брови.

— Гарна яка, — тільки і сказала вона.

— Бачиш, яке вбрання у неї? У мене обов'язково буде така жінка. З вищого світу. Це має бути класно.

Івіш знай дивилася услід тій жінці. У кожній руці вона тримала по яблуку, й це було так, наче вона їх пропонує їй.

— Коли я від неї стомлюся, то віддам тобі, — великодушно пообіцяв Борис.

Івіш гризнула яблуко.

— Скажеш таке! — буркнула вона.

Вона вхопила його за руку і хутко потягла за собою. На другому боці бульвару Монпарнас була японська крамничка. Вони перетнули бруківку і зупинилися перед вітриною.

— Поглянь на ті малесенькі чашечки, — сказала Івіш.

— Це для саке, — пояснив Борис.

— А що воно таке?

— Рисова горілка.

— Треба буде їх придбати. Я зроблю з них чашечки для чаю.

— Та замалі вони.

— А я буду наливати кілька разів підряд.

— Або всі шість відразу.

— От-от! — захоплено сказала Івіш. — Переді мною буде шість маленьких чашечок, і я питиму то з одної, то з другої.

Вона трохи відступила назад і гаряче промовила крізь зуби:

— Ох, я всю цю крамничку закупила б!

Борис не схвалював смак своєї сестри, її замилування отакими дрібничками. Й усе-таки він хотів було зайти до крамнички, та Івіш перепинила його.

— Не сьогодні. Гайда.

Вони рушили узвозом Данфер-Рошро, й Івіш сказала:

— Щоб мати повну — повнісіньку! — кімнату отаких цяцьок, я ладна продатись якому-небудь дідуганові.

— В тебе не вийде, — суворо сказав Борис. — Це справжнє ремесло. Цьому треба вчитися.

Йшли вони поволеньки, й це були справжні хвилини щастя; Івіш таки напевне забула про іспит, вигляд у неї був веселий. У такі моменти Борисові здавалося, ніби вони становлять одне ціле. В голубому небі пропливали кучеряві білі хмарини: листя на деревах було важке після дощу, і, мов на майдані посеред села, пахло димом.

— Люблю отаку днину, — сказала Івіш, угризаючись у друге яблуко. — Трохи вогко, та не липко. Й увіччю не щемить. Відчуття таке, наче можеш пройти двадцять кілометрів.

Борис крадькома поглянув довкруги, чи є тут забігайлівки. Коли Івіш починала казати про двадцятикілометрову мандрівку, то не було ще такого випадку, щоб їй відразу ж не захотілося сісти за стіл.

Вона зиркнула на бельфорського лева і захоплено вигукнула:

— Цей лев мені подобається! Він схожий на чаклуна.

— Гм! — буркнув Борис.

Він поважав смаки своєї сестри, навіть якщо й не поділяв їх. Втім, запорукою цьому був і Матьє, якось він сказав йому: «У вашої сестри кепський смак, та це ліпше, ніж найпевніший смак: в неї орґанічно кепський смак». Якщо ж так, то й балакати немає про що. Що ж до самого Бориса, то він чутливий був радше до класичної краси.

— Ходімо бульваром Араґо? — запропонував Борис.

— А де він?

— Оце.

— Ходімо, — погодилася Івіш, — він так і сяє.

Ішли вони мовчки. Борис помітив, що сестра спохмурніла і починає нервувати, вона плентала, навмисне тягнучи ноги. «Зараз почнеться аґонія», з покірним страхом подумалося йому. Аґонія в неї починалася щоразу, як вона чекала результатів іспиту. Він підняв очі й угледів чотирьох робітників, що простували їм назустріч і, посміхаючись, дивилися на них. Борис був звичний до цих висмішок, він дивився на робітників із симпатією. Івіш понурила голову і вдала, ніби не бачить їх. Порівнявшись із ними, ті хлопці розділилися: двоє йшли ліворуч від Бориса, ще двоє — праворуч від Івіш.

— Може, полапаємо? — запропонував один.

— Пика в тебе не та! — ввічливо сказав Борис.

Івіш підскочила і пронизливо завищала, та відразу ж замовкла, затуливши долонею рота.

— Я поводжу себе, мов та кухарка, — сказала вона, зашарівшись од збентеження. Молоді робітники були вже далеко.

— Що скоїлося? — здивовано поспитав Борис.

— Він полапав мене, — з відразою зізналася Івіш. — Покидьок мерзенний. — І суворо додала: — Та все одно я не повинна була кричати.

— Хто саме? — насторожився Борис.

— Заспокойся, прошу тебе. Їх четверо. Та я й без того була смішна.

— Річ не в тому, що він тебе полапав, — пояснив Борис. — Я не можу терпіти, якщо з тобою так поводяться, коли я поруч. Коли ти йдеш із Матьє, тебе ніхто не лапає. Невже в мене такий вигляд?

— От-от, дурнику мій, — сумовито відказала Івіш. — Я теж не захист для тебе. Вигляд у нас із тобою не надто поважний.

Це була правда. Борис часто дивувався з цього: коли він дивився в дзеркало, то здавався собі досить грізним.

— Так, вигляд у нас не надто поважний, — повторив він.

Вони притислися одне до одного й відчули себе сиротами.

— Що це? — поспиталася за хвилю Івіш.

Вона показала на високий довгий мур, який чорнів крізь зелень каштанів.

— Санте, — відказав Борис. — В'язниця.

— Дивовижно, — сказала Івіш. — Ніколи не бачила нічого